«… Колись мені було цікаво збагнути двох чоловіків. Селінджер написав «Над безоднею у житі». Дивувало, що у США, багатій країні, чоловік написав один твір і далі — нічого. Тільки аж коли помер, знайшли у нього щось недописане-непереписане… Чого людина замовкла, маючи світову славу?
А ще мене дивував Жорж Сіменон. Він працював як проклятий. Написав понад 240 детективів. За півтора-два місяці створював роман і видавав. Зізнавався: «Де б я не бував, на курорті, на морі, переді мною завжди машинка для друку». Лише у сімдесят років Сіменон сказав: «Я пішов на пенсію». Перестав зовсім писати. Може, виписався. Хто знає. Наче хтось пошептав.
Оці два феномени є знакові. Я вже до сіменонівських літ дожив, проминув еротичний вік — 69 років, коли немов одна рибка за іншою ганяється, інь і янь. Уже можна прикинутися Сіменоном і перестати писати. Проте мені хочеться писати. А бува, вранці прокидаюся від жаху: якась фраза переламується на одному слові, я хочу її закінчити… Тобто я досі себе відчуваю у прямому ефірі, де не можна помилитися. Прагнеш і когось не образити, і начальника не підставити, і правду людям сказати. Правда в тому, щоб висловитися так, як я думаю, а не хтось…»
(З інтерв’ю Василя Довжика Володимиру Коскіну. Квітень 2014 р.)
Торік 30 травня пішов у засвіти Василь Довжик (нар. 09.06.1943 р.) — артист, радіожурналіст, письменник. Все нагадував мені юнака — жартівливий, іронічний, усміхнений.
Ми зустрічалися принагідно в Києві. А на Шевченківських святах у травні 2012-го на Запоріжжі, коли знимкувався з письменниками, Василь пожартував: «Зі всіма знимкуєшся, і я хочу».
Світлий, усміхнений талант. У час війни ми не говоримо про втрати, кажемо про Небесних Воїнів княжих ратей, козацьких полків, повстанських загонів, добровольчих батальйонів.
Ціла Армія Добра, яка не дасть Україні пропасти. Ось і Василь Довжик поповнив її ряди…
Євген Баран
