Увесь світ не вартий однієї дитячої сльозинки… Жоден правитель не вправі розпоряджатися життями дітей. Всі оркестри світу мають замовкати, коли говорять діти, бо дуже часто дитячими устами мовить Всевишній. Наші діти — це надія і краще майбутнє цього недосконалого та небезпечного світу.
Не знаю, чи кожної весни вона так рясно цвіте… Я так мало бувала у батьківському домі о цій порі… Пам’ятаю лише, що багато років тому мама принесла з лісу кілька зелених листочків з корінцями. І посадила перед вікнами. Лісові квіти, як відомо, рідко приживаються на іншому грунті. Але мамина конвалія проросла! Зміцніла і розрослася надзвичайно щедро.
Під гуркіт рашистської канонади дочитую ваговитий рукопис двокнижжя про Буковинський край 40-80 років ХХ століття Миколи Тимошика — відомого огієнкознавця, просвітянина. Своєрідний дотик до твоєї душевної автентичності, ідентичності, первинності, зачепивши потаємне, задавнене, зболене. Обидві книги до людей ще «не вийшли». Однак про них необхідно «дещо» сказати вже зараз. Як і про кожну вартісну Книгу, оскільки людство (за Цвейгом), щоби вберегти себе, вижити й розвиватися, то нічого достойнішого, аніж Колесо і Книга, так і не придумало за всі свої часи.
Закінчив читати книгу Радомира Мокрика «Шістдесятники». Дуже раджу всім! Що би ми там не казали, і як би не оцінювали, а шістдесятники — великі й круті люди. Саме вони, великою мірою, зберегли саме ту Україну, яка повстала в 2004-му, в 2013-му, в 2022-му… Яка, власне памʼятала, що вона — Україна!
«… Колись мені було цікаво збагнути двох чоловіків. Селінджер написав «Над безоднею у житі». Дивувало, що у США, багатій країні, чоловік написав один твір і далі — нічого. Тільки аж коли помер, знайшли у нього щось недописане-непереписане… Чого людина замовкла, маючи світову славу?
Continue reading
