«На початках мали свого гарного соліста. А коли Зінкевич не зміг поділити слави з Назарієм Яремчуком у чернівецькій «Смерічці», у них дедалі більше виникало суперечок, Василь таємно просився у «Світязь». Не раз казав обом — Назарієві й Василеві — що мають бути разом. А якщо ще й з ними Левко Дутковський — їхній творчий батько, — це нездоланна сила, моноліт.
Знову ж, за те, що ми мали співака Назарія Яремчука, варто низесенько вклонитися його багаторічному вчителеві Левкові Дутковському. І ніколи не забувати цього. Як і те, що сім років Левко вишколював Василя Зінкевича у своїй «Смерічці», а я — п’ять літ у Луцьку. Ми з Левком робили усю невдячну чорнову роботу і лише ми знаємо скільки праці та зусиль вкладено в того чи іншого співака, щоб він вийшов на велику сцену і заспівав пісню.
Те, що співав у «Смерічці» сам чи з Назарієм, уже не годилося, адже він залишив колектив і з етичних міркувань треба було починати все з початку. Ми концертували у всіх республіках Радянського Союзу, тому Зінкевич співав чимало пісень російською мовою. Коли виїжджали в росію чи в білорусію, Василь легесенько співав одне відділення українською, друге — російською мовами.
Уже за рік «Світязь» був найпопулярнішим ВІА в Україні. Знімалися в музичних програмах і музичних фільмах. Багато нас записували на Львівському телебаченні. У нас були гарні костюми, нам щоразу вдавалося гарне шоу. Якось після перегляду нашого виступу Володимир Мулявін сказав: «Ви, як і «Пісняри», багато співаєте народних пісень. У нас це якось вдається дуже статично, а «Світязь» це робить театралізовано, кожен концерт не наче вистава…»
Це надихало. І справді, у кожній пісні були елементи вистави, до того ж ми використовували чимало народних інструментів, серед них старовинні та забуті…»
(Валерій Громцев,
з тритомного видання
«Золотий вік української естради»
***
«Ще до приходу Зінкевича у Волинську філармонію нам було там некомфортно. Не раз задавали собі запитання: «Чи туди ми потрапили?» З ним стало ще гірше. Нам найбільше заздрив директор Геннадій Місан, завжди робив пакості. Філармонія тоді працювала тільки на Зінкевича: звання, премії. Хоча ми були відомими і наш маленький колектив приносив державі значно більше прибутків, аніж Василь, преміальні отримували смішні. До прикладу, йому 200 «рублів», а нам — по 30. На рівні звукорежисера «Світязя»…
Та й дирекція нас не захистила від штучного радянського клейма «зрадників батьківщини». Усе було продумано і використано проти нас. Директор філармонії неодноразово нам говорив: «На вас в КДБ заведено досьє! І де б ви не працювали, ваше досьє буде ходити за вами!»…
Когось вразило те, що після похорону Назарія Яремчука я зопалу сказала: «Як багато людей було! …Море! До мене стільки не прийде. Мене так не поховають». І це правда. Причина не в заздрості, а в любові народній. Нас ніколи не любили на Волині так, як любили Назарія буковинці. Вони пишалися і гордилися ним завжди. Ми ж цього не мали…»
(Антоніна Маренич, з книжки Михайла Маслія
«Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука»,
Видавничий Дім «Букрек». м. Чернівці. 2021 рік)
Михайло Маслій
