Любіте журавлиний літ…
Се — літа лірика остання,
і літ повільне облітання,
і перший — ще прозорий — лід.
Як смолоскипом стане глід
і ліс освітиться смерканням,
до піднебесного минання
молітесь —
літові услід…
(Володимир Олейко. Мегаполіс. К. 1992)
Першу збірку львівського поета Володимира Олейка «Зірки і звуки» (Львів. 1989) я прогавив. Але 
є у мене альманах «Високий Замок», виданий того ж року в Львові, то про ранні вірші Олейка уявлення у мене було (ще мені «відкопати» той альманах у моєму архіві).
«Мегаполіс» вийшов у Києві, й поставив крапку у творчих шуканнях поета. Невдовзі Олейко виїхав у Лондон, де й досі живе, на початках ще писалися вірші англійською, тепер просто живеться і ностальгується моментами або й не згадується про той ранній період віршування.
Олейко — поет міста. Маленького міста Пустомити у великому світі. Оце дивне поєднання маленького у великому і навпаки й характеризує поетичні візії Володимира Олейка. Іноді він згадував своє ліричне єство, і зринали дивні інтимні вірші, особливо у першій книжечці (цикл «Юлія»). А потім знову хвилями находили космологічні візії, змінювалася композиція вірша, ритміка, і складалося враження, що вірші писали дві ріжні людини — молодий закоханий юнак і скептично-втомлений міщук, якому іноді медитувалося: чи то від нудьги, чи то як відголоси юнацьких мрій.
Можна було тільки гадати, що переможе в поетові. У результаті — побут торжествує, поезія нирнула у внутрішні глибини, в яких загубилася.
А жаль…
Євген Баран,
на заглавній світлині В.Олейко тепер, у Лондоні
