Культура

Той, хто пішов просто так…

Володимир Яворський-Волдмур у есеї «Океани і калюжі Поезії» пише: «… як на мене, є особливий ріжновид поезії, яку я назвав би поезією голосу Бога, поезією найвищої проби. Це такі поетичні рядки, які паралізують думку, змушують її завмерти. Читаючи їх, людина не може визначитися, тратить ґрунт під ногами, у неї щезають усі критерії. Між нею і віршем нема посередників, жодного містка, все розчиняється, наче мариво. Читач немовби сам стає віршем…

Ця поезія подібна на океан, незмірний і невичерпний, всі инші на більші чи менші калюжі, приречені рано чи пізно всохнути. На жаль, саме такої поезії нам найбільше й бракує. І я би зовсім був у розпачі, якби у свій час не відкрив для себе Мойсея Фішбейна…»

Пане Володимире, зважаючи на Ваші високі критерії, бездоганний смак і доскіпливу вимогливість, що би Ви сказали про вірші, які трапилися нам у фейсбучному морі на сторінці чоловіка з іменем Анатолій Анатолій? Чи є тут щось від Мойсея? А раз так, якщо рождає все-таки Україна божих поетів, то і Вашого осібного, і нашого загального розпачу мало би бути менше, а більше отого, що ви називаєте поезією «найвищої проби», «голосом бога»…

***
Вранці усім сказали, що хліба не привезуть,
а ті, що чекають хліба, нехай вже його не ждуть.
Великим важким камінням із наших священних скель
закидало безпросвітно єдиний до нас тунель.
І щоби звільнити входи, розчистити в місто шлях,
зібрали усіх дорослих та пояснили так:
«Тунель – не природне диво. Колись його не було,
містечка не існувало, лиш кілька ялин росло.
Тут геть бракувало неба, не сяяли зорі в річках,
а пращури бачили Місяць лише у міфічних снах.
І щоб милуватися сонцем, дивитись на неба пастель,
вони за півсотні весен у горах пробили тунель.
Крізь нього текли каравани із конче потрібним добром,
а зоряні океани вже стали не тільки сном.
Тож хто зголоситься розбити каміння навальну твердь?
Інакше до міста вже завтра загляне зловісна Смерть».

І вийшло з тисячі люду чотири ремісники:
перший – заради слави, другий – за хліб і чарки,
я – бо схотів для тебе дістати зорю, відтак –
четвертий пішов знічев’я, погодився просто так.

Рубали каміння люто, не спали ні вдень, ні вночі.
Першим зламався перший, не пояснивши причин.
Другим відмовився другий, що хліба бажав і вина,
сказав, просто жити хоче, та й дуже болить спина.
І я від напруги падав, вже думав: помру, однак…
мене витягав з-під завалів, отой, що пішов просто так.

Коли вже я непритомнів через нестачу сил
рухати, розбирати десятки важезних брил,
на вухо хрипів по-вовчи: «Тримайся, терпи, козак!» –
той, хто валити каміння погодився просто так.
І я був упевнений в тому, що скільки б каміння не згріб –
будуть для тебе зорі, ну, а для решти – хліб.
Про це, та чому не зламались, чом вижили ми і як,
знатимуть, певно, небо і той, хто пішов просто так.

***
Я можу сказати ще більше, та це буде травма:
дізнатись, що світ не такий, як то кожен надумав,
а ти ще маленька і в тебе красива мама,
хоч очі твої вже набрались дорослого суму.
Не все там так страшно, як ніби одразу здається,
там небо прекрасне узимку, а влітку – дрімота,
там вранішнє сонце до степу привітно сміється,
щодня там проста чоловіча марудна робота:
плювати крізь зуби піском після лютого бою,
бридкими клубками липкого обсценного слова,
шматтями суглинку, вугіллям, брудною водою,
руками тремтячими, смородом, згустками крові.
Кричати оглухлим, прибитим землею солдатам:
– Всі цілі?! Трьохсоті?! Двохсоті?! Кого зачепило?! –
згадати нудотні думки про священні стигмати,
знайти серед інших одне пошматоване тіло,
стискати його фонтануючу рвану легеню,
відчути стікання життя до фатального дива,
до всіх чорних дір, до обвуглених в’язів і кленів,
до позасвітів, всеочисної крайньої зливи…
Тобі, доню, шість і ця розповідь геть не дитяча,
хоч в погляді маєш достатньо дорослого суму.
Мені невідомо, що тато востаннє побачив,
та знаю напевно, про кого востаннє він думав.

***
– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась…
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай…

Anatoliy Anatoliy у Фейсбук

1 Коментар

  1. Володимир Яворський-Волдмур

    Головною ознакою поезії є емоційна присутність автора в словах, живий нурт його серця. Ці вірші наділені такою чеснотою, вони прості щирі, себто стотно передають відгук душі на реальність, саме відгук душі, а не розуму. Рядки, які породжені душевним єством правдиві, а тому спроможні резонувати з иншим душевним єством. Це все є у всіх трьох віршах. Особливо сподобався перший, де йдеться про того, “хто просто пішов”. Не певен, чи автор сам усвідомлює, наскільки істинним і потужним є рух нічим не мотивований, ніякими цілями, рух власне душі. Втім, він про це сказав, бо писав серцем.
    Вадою ж цих поезій, на мою думку, є багатослівність, надто багато слів розріджують емоційну суть, ослаблюють увагу читача. Щоб висловити почуття, не треба багато говорити, необхідно лише підібрати кілька найстотніших слів, які чітко і безпосередньо відображають конкретні факти дійсности, які чимось вразили.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *