Ану, поговорімо про поезію. Вона має багато ріжновидів, підходів, стилів. Є вірші веселі, задерикуваті, хвацькі, є колючі й епатажні, є обурливі, які шокують цинічною правдою, є еротична поезія, прямолінійна, спрямована винятково на тілесні емоції, а є й вишукана, яка оспівує жінку й чоловіка, стираючи ґрань між тілом і душею, є філіґранно відточені рядки, максимально стотні слова й фрази, а є кострубаті, необроблені, які подекуди викликають відторгнення.
Є вірші сентиментальні, сповнені невимовної туги, печали, а є банальні, з зачовганими словами-штампами, є сповнені емоцій, надриву, пафосу, а є бездушні, наскрізь раціональні, так, наче їх написав комп’ютер, є вірші перенасичені песимізмом і відчаєм, часто невиправданим, завдяки яким світ здається вкрай збідненим, одномірним, а є вірші-феєрії, де все искриться, жбухає радістю, повниться ряснобарв’ям нескінченних карнавалів, є вірші, в яких все тримається на витонченій грі слів, пусті, за якими нічого не стоїть, вірші для гурманів слова, вірші для простих смертних, вірші для домогосподинь, вірші для дітей тощо.
Вірші, вірші, вірші, нескінченні шереги віршів. Всі вони можуть бути і добрими, і поганими. І все це винятково залежить від вправности віршувальника і ні від чого більше.
Але які ж все-таки вірші найкращі?
Важко судити, невдячна це справа. Втім, як на мене, є особливий ріжновид поезії, яку я назвав би поезією голосу Бога, поезією найвищої проби. Це такі поетичні рядки, які паралізують думку, змушують її завмерти. Читаючи їх, людина не може визначитися, тратить ґрунт під ногами, у неї щезають усі критерії. Між нею і віршем нема посередників, жодного містка, все розчиняється, наче мариво. Читач немовби сам стає віршем. Це в певному сенсі страшна поезія, бо вона руйнує всі ілюзії, якими ми живемо. Руйнує, бо змушує німіти наш розум, перетворюючи тим самим нашу свідомість на порожній збан, таку собі табулу расу, на якій заново може бути сформовано все, що завгодно. Глибина її проникнення в дійсність така потужна, така тотальна, істинність її така неперевершено досконала, що, здається, нікому, пізнавши її, не захочеться більше ні корчити дурня, ні блазнювати, ні реготати, ні впадати у відчай, печаль, депресію, ні віддаватися сумові, ні безпричинній тузі за чимось незвіданим чи й просто бездумно збавляти час 
хитромудрою грою в складання мертвих слів, себто всім цим, що позначене неповнотою, однобокістю, і тому неістинним. Ця поезія подібна на океан, незмірний і невичерпний, всі инші на більші чи менші калюжі, приречені рано чи пізно всохнути.
На жаль, саме такої поезії нам найбільше й бракує. І я би зовсім був у розпачі, якби у свій час не відкрив для себе Мойсея Фішбейна, на жаль, уже два роки як небіжчика. Цей поет в нашій літературі стоїть абсолютно осібно. Він не має за собою жодних традицій, не є нічиїм продовжувачем (може, Щоголів, Свідзінський, але в них були лише тьмяві проблиски того, що є у Фішбейна), і не має послідовників. Сам єдиний у своєму роді, наче роздери-душу-крик в пустелі. Ніким не чутий, нікому не потрібний.
Воістину, важко бути поетом в Україні, Господи!
Мойсей ФІШБЕЙН
Коли поза краплиною роси
оповили пере́смуги сутінні
зелене тло зволоженої тіні,
навколо нього згасли голоси,
він обіймав незаймане живло́,
метеликові снива, і пташину
височину, і кожну порошину,
і все, що поставало і жило,
і прохолода ринула згори,
у темряві шелéснули дерева,
і лагідна рука Проводирева
торкнулася коріння і кори.
Володимир Яворський-Волдмур,
с. Євминка, Подесення
(навіяне творчістю непоцінованого
Мойсея Фішбейна (1946-2020)
