Він мав іронічний погляд на життя. Але — незлобливий. Недарма на відході, на відміну від, скажімо, явористого класика, ніхто услід кривого слова не каже. Хоча мав Михайло Слабошпицький свою позицію і своє коло шанованих \рецензованих\ пропагованих авторів, що й природньо — не можна ж любити весь світ гамузом. А українська література — то таки цілий світ. Де є і високе, і потворне, і світле й темне, і красиве й потворне…
Навіть про свою хворобу він розповідав іронічно — мовляв, лікар-помор Берсенєв (про нього теж написав книгу), коли потрапив до нього з проблемами хребта вдруге, сказав: «Умному человеку и одного раза бы хватило…».
Часто, як людина помирає, кажуть: непоправна втрата. Насправді, все поправляється. Але у випадку Михайла Слабошпицького, схоже, ця фраза правдива, бо навряд чи хто ближчим часом замінить такого трудівника української культури. Це основна його визначальність — трудящість.
Звісно, я не завжди з ним погоджувався — як скажімо, щодо книги літературно- критичних студій «Наближення до суті» (кому цікаво можна прочитати на «Буквоїді»). Але Михайло Слабошпицький встиг створити квадригу свого погляду — спомину про українську літературу. Я ще не зустрічав ґрунтовного аналізу цих цеглин, а варто б написати.
Колись писав матеріал для «Сіверщини» зі Слабошпицьким і в заголовок виніс його думку: українську літературу треба виводити з гетто обмеженості. Мені здається, що він зробив для виходу звідти багато.
Василь Чепурний
P.S.
Від явористого мало чим відріжняєсь.
Роман Кухарук
***
Стояв на голову вище в ерудиції й інтелектуальному розвитку від різних Віннічуків, Крівєнків, Андруховочів і решти прутнеписців.
Костянтин Рахно
