Сталося майже неймовірне. Ми з Еллою Євтушенко знайшли українського поета Івана Семененка, який разом з Олегом Лишегою та Миколою Воробйовим належить до Лаврської школи поезії. Але доти ми були не певні, чи живий він. Єдине, що у нас було — це його адреса, взята з якихось спілчанських джерел…
Він мав іронічний погляд на життя. Але — незлобливий. Недарма на відході, на відміну від, скажімо, явористого класика, ніхто услід кривого слова не каже. Хоча мав Михайло Слабошпицький свою позицію і своє коло шанованих \рецензованих\ пропагованих авторів, що й природньо — не можна ж любити весь світ гамузом. А українська література — то таки цілий світ. Де є і високе, і потворне, і світле й темне, і красиве й потворне…
Чим далі, тим більше боюся зазирати в Фейсбук. Майже щодня долітають страшні вісті то з Грузії, то з України про неймовірні втрати: невблаганно йдуть від нас дорогі й близькі люди, видатні особистості, знамениті колеги.
Він видер мене з окраїни і через Карпати привів до Києва, до України. Власне, мою книгу «Лис у винограднику», яку підготував і видав у своєму видавництві за місяць. І надіслав листа: «Все, що ви напишете, я буду видавати». А потім настійливо товмачив: «Залишайтеся в своєму Мукачеві. Це ваш Макондо, ваша Йокнапатофа. Творіть його високий міф… Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками…»
