Мабуть, я просто вийшов на свою фінішну пряму, і мені не потрібні зайві шаманські бубни й дзвіночки. Я знаю, що вони насправді нікому не потрібні. Взагалі. Як хорошому лозоходцю не потрібні палички з лози. Але пояснювати це молодим моїм сучасникам так само безглуздо, як читати першокласникам курс генетики чи функціонального аналізу. Хай доростають.
Наше сучасне МИСТЕЦТВО, яке вважається частиною нашого ДУХОВНОГО ЖИТТЯ, не є частиною духовного життя. Воно взагалі не є частиною життя, а лише його відображенням. Такі собі пласкі більш-менш «вдалі» світлини. А хоч би й анімовані – покадровою розгорткою, нашими ж таки голосами, музикою та іншими бубонцями – все одно, це мертві зображення. На довгу й незабутню пам’ять. Як історичні довідки.
Оцими довідками ми й живемо і вважаємо їх нашим духовним життям. Мистецтво з правдивого дзеркала перетворилося на мистецтво виготовлення довідок. Як штучні паперові та пластикові квіти витісняють живу, але безпомічну красу живих квітів, так наші шоу, рімейки, кавери й подібні пластикові продукти витісняють із життя саму потребу мати в цьому житті ДУХОВНУ СКЛАДОВУ.
Цю природну складову так давно й надійно замінила її паперова, сценічна чи електронна імітація, що ВСІ ми, від вантажників і прибиральниць до народних артистів і літературних нобелянтів, уже нездатні просто, без «майстерности», повторити геніальні слова чи заспівати геніальну народну пісню. Та й геніальні слова й геніальні пісні нам тепер пишуть геніальні автори цифрового контенту, і пишуть таке, що без геніального сучасного артистизму його й не відтвориш.
Коли весь оцей сучасний «двіж» клекотить і булькає у власному… соусі, то воно навіть чимось схоже на природний процес. Є в ньому й своєрідна гармонія. Але моторошно стає, коли творчі натури, переситившись міазмами наймодерніших духовних продуктів, беруться робити рімейки й наслідування з не таких уже й численних залишків старої культури… Їй-бо стереблять. Сточать, як шашіль дубові меблі XVIII століття.
Один простий приклад – «читання» творів Т. Шевченка. Послухайте різноманітні записи сучасних виконавців – хоч Паламаренка, хоч Триліса, хоч невбиваного муштрованого семикласника, який на щорічних шевченківських читаннях старанно виконує «Мені тринадцятий минало». Що у вас залишиться в пам’яті після цих прослуховувань? Передусім, а може й тільки то, – Паламаренко, Триліс і більш-менш переляканий семикласник. А Шевченко? Авжеж, завжди залишиться жменька давніх стереотипів поета-бунтаря й батька всіх знедолених…
І я починаю бадьоріше, принаймні швидше, долати свою фінішну. Щоб не чути й не бачити.
Василь Триліс
