Я люблю кладовища. Іноді люди вважають, що це якесь збочення. Думаю, ні. В будь-якій країні, якщо є нагода, я йду на «гробки» й на базар. Я був на Байковому тисячу разів. І сто разів на Лукʼянівському. Сто разів на Соломʼянському. Я ходив по кладовищах Венеції, Львову, Нью-Йорку, Токіо, Мельбурну, Бенаресу, Риму і по всіх відомих кладовищах Парижу.
Диво — в простих речах! Була людина — і не стало її. Десь вона існує в інших світах, в інших формах. Мені особливо подобаються надписи на могилах кінця 19-го сторіччя. Типу: я вмер уже, а ви собі живіть далі. З викликом!
Сама красива могила, яку я бачив — це могила Ніли Крюкової, матері Мирослава Барчук. Біла, калина, птах…
Дуже люблю могилу Григора Тютюнника. Проста й незатійлива.
В Індії щоб вмерти — треба бути багатим, щоб купить хороших дров. Сандалових. З запахом. Якщо дрова погані й сирі, — тебе будуть гризти собаки. Ну, не самого тебе, а те, що від тебе лишилося. Хоча тобі воно й все одно вже.
В Японії я був на тому кладовищі, де начебто похоронені ті самі сім самураїв. Кладовище вдвічі старше нашого християнства. На Мальті немає місця для могил, тому ти мусиш забрати прах за 10-ть років. На місце твоїх рідних ляжуть інші. Черга!
У нас немає старих могил. Все зруйновано, навіть могили. Жодного місця поховання гетьманів. Самі теорії. Не даремно, у Шевченка одне з найсимволічніших «Розрита могила»:
Начетверо розкопана велика могила,
Чого вони там шукали?
Що там схоронили?
В Україні — одна з самих красивих погребальних культур. Всі ці «поминки», паски, трійці, клечання і т.д.
Зараз ходжу по сільським кладовищам. Там уже третина моїх однокласників. В основному, поспивалися, повісилися. Та навіть і в цьому ніякої моралі нема. Просто хтось вмер, а хтось — ні, та і все…
Віталій Чепинога
