Я згадала своє дитинство… Всеньке літо пасла корову у діда з бабкою. Саме так кликала я тендітну маленьку татову маму, яка не називала мене інакше, як «зузулька». Гладить по голівці, тулить до себе, і від того я почуваюся маленькою дівчинкою, у котрої тільки коси, як у дорослої. А коли за щось похвалить, бо вчила мене всього: і вишивати, і тинькувати, і білити, і їсти варити та завиванці з медівником пекти, то я відчувала себе зовсім великою! І вже так пишалася собою!
Все ми робили з бабкою разом на полудне, коли корову приганяла з пасовища. Сонце пече, а ми з нею вареники з вишнями ліпимо. Або в дубки біжимо через городи та колгоспне поле. Назбираємо голубінок, козариків, білих грибочків, бабка ще й хмизу в’язанку на плече кине, а я кошечок несу. І вже обід у нас царський: гриби у сметані та ще й мамаличка.
А жили дід з бабкою у Киндені, на краю села. Толока перед хатою, ставочок поряд з городчиком, де щороку росли помідори, капуста, васИльок і чорнобривці зі звуздиками. Ті ж чорнобривці, тільки високі і яскраво помаранчеві.
І не було ні в кого на куті ні світла, ні радіо. Вже як в п’ятому чи то шостому класі була, то провели мешканці кута власним коштом електрику. Та особливої потреби в ній і не було. Про телевізор тільки-тільки в місті довідались, а холодильника теж не знали.
Були у діда з бабкою млинок, січкарня, столярний верстат, жорна, м’ясорубка, котру дід аж з Канади привіз, зільниця, в якій бабка золила полотно та білі сорочки з рушниками (така дерев’яна конусоподібна бочка з дірочкою внизу, поверх випраної і добряче намиленої білизни клали ганчірку, насипали на неї попіл, який заливали крутим окропом). І так прання відбілювалося, а потім пралося на ставку дерев’яним пряником. Там довга дубова дошка була прилаштована мало не до середини ставу, на ній мочила бабка полотна, прала, а ми з дітиськами плигали на ній і радісно верещали, розбрискуючи воду та полохаючи жабів, які втікали від нас у куток ставу, між жовтих лілій… А вже технічний прогрес ішов до Тарашан пішки та ще й на черепасі.
Так от.
Влітку тої електрики і не дуже треба було. Дні довгі, коли смеркало, то вже й корова була здоєна, і вечеря зварена… А от взимі хату освітлювала гасова лампа, яка висіла під стелею на гачку. Запалював її дід, як тільки смеркало, і коли баба зі стайні з дійницею приходила, в хаті вже було світло, потріскували дрова в шпаргаті, пахло настояною в ринці гарбатою з м’яти, романцю, вівсяної соломи і вишневих гілочок…
Згадалося дитинство…
Казав колись дід, що прийде час, коли будуть люди вертатися з міста в село, бо буде земля цінуватися. Я тоді сміялася: «Ну, хто ж з міста в село вернеться, діду?»
Вернулися. Вже навесні 29 років буде з Божою поміччю, як живу в селі. Обросли цивілізацією, а «братам» це не сподобалося. Позаздрили, що живемо по-людськи. Ото й вирішили повернути нас у минуле століття…
А ми що, ми все витримаємо! А от рашні до нас не дотягнутися нізащо! Розлетяться їх автономії, як вороння, і будуть вони не те що в минулому столітті, а чи не в петрівські часи повернуться, кляті…
Леонтина Топало
