Культура

Ночі із «відбірним про любов»

Аж коли випав перший сніг, а потім зійшов з відлигою, щоб ближче до Різдва вхурделити незайманішим та білішим – лиш тоді дійшла черга до книжки з білою обкладинкою…

Так трапилося, що те плетиво із рим я вже читав у авторських рукописах. Читав довго, прискіпливо – на дачі, в перерві між рубанням дров, у кав’ярні з тьмяним світлом.., і поезія, котра «лягла» тепер на білосніжний крейдяний папір, мене заскочила, немов казкова Попелюшка на балу.

Звісно ж, «сукня» має значення…

Це невеликого формату, але злотом тиснена, відчутна на вагу, салонного вигляду книжечка відбірного про любов. Саме так – відбірне – називає Микола Гриценко свою відкалібровану любовну лірику у новій збірці «Лови».

… Але перше, аніж «Лови», конче мушу нагадати, що п’ять років тому у тому ж гоноровому, з вицігорним смаком столичному видавництві з’явилася на світ книжка Миколи Гриценка «Самар-і-я». Книжка з двома повістями, дюжиною новел та оповідань, де повість «Самар» — є без сумніву вінцем. Самар – назва села. Отже, повість про село і його мешканців.

Не стверджуватиму категорично, може, я не все в українській літературі про село перечитав, але так яскраво, образно, так соковито і талановито, з такою теплотою й гумором, так епічно в межах повісті створити дивовижні образи сільських людей – вдавалося небагатьом. Хіба світлої пам’яті Володимирові Дрозду в його «товстому» романі «Листя землі» чи «класикові сільської теми» Григору Тютюннику в його неповторних оповіданнях.

П’ять років тому зі свіжим «Самаром», з книжкою, ніби в полотно обгорнутою, приїздив Микола Гриценко з презентацією до Чернігова. То була тоді чи не перша презентація «Самар-і-ї». Я прочитав її за ніч. Не заснув, поки не дочитав. А з вранішнім світлом мене, ніби осяяло: з’явився новий Тютюнник!

Я тішився: оце тепер Микола возсіяє на вершині слави, запатретується в літературних шкільних класах живим класиком, «поріжуть» його повість на цитати, поначіпляють Миколі Семеновичу лавреатських звань, а, може, й премію Шевченківську дадуть – і все це буде чесно й до ладу, бо варт!

Ще з тієї ночі, як дочитав «Самар», щира радість тисла груди за товариша, я пишнився і переповнювався гордістю, що є вхож у близьке коло ТАКОГО (!) письменника. Вмикав телевізор, слухав радіо, читав усю столичну мистецьку та окололітературну пресу в надії – ось-ось на честь Гриценка залунають фанфари, про нього голосно забалакають.

Проте минув рік, минув другий. «Самар» не те, що поза хмари не здіймався, він навпаки, ніби в українську темну річку «втопився». Повість, ніби вкрилась ряскою, стала, мов та риба-сом – десь є, плаває, але безмовна, і лягла в намул на недосяжну глибину.

Ні вітчизняна літературна критика, ні читальницький загал її впритул не помітили. Не помітили, сказав би, неприховано і нарочито. Таке ігнорування свіжого, оригінального прозаїка Гриценка на тлі шаленого успіху, овацій, кучерявих панегіриків тому ж Куркову, Любці, Андруховичу чи Жаданові – виглядає щонайменше дивно.

«Самар-і-я» або геть не справила враження, або її просто не читали, що печально, хоч би як. Найгірше ж те, що книжку не завважив навіть найоригінальніший, найцікавіший, як на мене, літературний критик в Україні, перший муж у тому видавництві, котре у світи «Самарію» й благословило.

Однак усе те аж ніяк не применшує ваги Гриценка-прозаїка.
Кожна вартісна книжка, до якої б комірчини її не запроторили – зумисне або з дурості – все одно колись комусь на очі трапиться. Такі книжки, як «Самар-і-я», сподоблені на життя, а не на забуття і смерть. Вони, якщо не «розкушені» вмент, лежать допіру і чекають свого часу, щоби «вистрілити». Це книжки з механізмом уповільненої дії.

Не маю жодних сумнівів, що час «Самару» ще попереду.

Що ж до «Ловів», то зізнаюсь: я засинав з «відбірним про любов» і ніч, і другу.., але мені не судилось, на жаль, прокидатися від еротичних снів. І справа, певно, не в поезії Гриценка, а в мені самому – мої чуттєві регістри на любовнії слова давно розбалансовані.

Натомість мене напосідали сум’яття і, либонь, необгрунтована доскіпливість: навіщо Миколі Гриценку ці віршики?! Навіщо ці романтичні, парубоцькі вправи солідному вуйкові, що гнуздає утлі ямби і хореї, тоді як міг би писати романи, хоча б і на ту ж таки «слизьку» тему, але мати при цьому славу і вагу українського Мопассана? Навіщо марнувати дорогий час на забавку?

Якби ж би все було так просто!!!

Микола Гриценко, напевно, з буремної юності аж дотепер продовжує дихати римами. Вони йому — як домішки до кисню, як та диво-суміш, без якої він не годен, власне, дихати. Це те саме, скажімо, якби я взявся читати нотацію землякові, товаришу юначих днів Володимирові Кашці, аби він лише писав і не «бухав». Чи був би тоді дивовижний письменник-філософ Кашка тим Кашкою, який написав «Картотеку пана Альфи»? Ні! І «Картотеки» не було б, і сам Кашка не прожив би й ті мізерні роки, що прожив…

На багатолюдній і жвавій презентації «Ловів» у Національному музеї літератури (надто ж колеги по цеху, «інженери людських душ») солодко вихваляли і вітали Миколу Гриценка, запевняли, шо «се така книжечка, якої Україна ще не виділа!». Якби ті «інженери» з таким запалом ще й саму книжку купували! Але то таке…

Хтось зопалу навіть порівняв «Лови» Гриценка з книжкою інтимної лірики Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя».

… Аж у третій столичній бібліотеці я знайшов ту книжечку за далекий 1974 рік. І ось, що скажу: брешуть! Нахабно брешуть, навіть очі у Сірка не позичивши. Бо Гриценко – то Гриценко, а Павличко – то щось інше.

Цей від літератури патріарх і західняк ніколи б не додумався заманити чарівну панянку на піч, на гарячу черінь, де ще й горох з дірявого лантуха розсипався, пригостити її навіть не «коблевським», а іспанським вином.., а що було далі – можна лише уявити..!

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.