Аж коли випав перший сніг, а потім зійшов з відлигою, щоб ближче до Різдва вхурделити ще білішим і незайманішим, лиш тоді дійшла черга до книжки з білою обкладинкою… Так трапилося, що те плетиво із рим я вже читав у авторських рукописах. Читав довго, прискіпливо – на дачі, в перерві між рубанням дров, у кав’ярні з тьмяним світлом.., і поезія, котра «лягла» тепер на білосніжний крейдяний папір, мене заскочила, немов казкова Попелюшка на балу.
Звісно ж, «сукня» має значення…
І ця невеликого формату, але злотом тиснена, відчутна на вагу, салонного вигляду книжечка — справді «панського» виду, з відбірним про любов. Саме так – відбірне – називає Микола Гриценко свою відкалібровану любовну лірику у новій збірці «Лови».
… Але перше, аніж мовити про «Лови», конче мушу нагадати, що раніше, кілька років тому у тому ж гоноровому, з вицігорним смаком столичному видавництві з’явилася на світ книжка Миколи Гриценка «Самар-і-я». Книжка з двома повістями, дюжиною новел та оповідань, де повість «Самар» — є без сумніву вінцем. Самар – назва села. Отже, повість про село і його мешканців.
Не стверджуватиму категорично, бо, звісно, не все в українській літературі про село перечитав, але так яскраво, образно, так соковито і талановито, з такою теплотою й гумором, так епічно в межах повісті виписати дивовижні образи сільських людей – вдавалося небагатьом. Хіба світлої пам’яті Володимирові Дрозду в його «товстому» романі «Листя землі» чи «класикові сільської теми» Григору Тютюннику в його неповторних оповіданнях.
Одразу по з’яві «Самару», з книжкою, ніби в полотно обгорнутою, приїздив Микола Гриценко до Чернігова. То була тоді чи не перша презентація «Самар-і-ї». Я прочитав її за ніч. Не заснув, поки не дочитав. А з вранішнім світлом мене, ніби осяяло: з’явився новий Тютюнник! Я тішився: оце тепер Микола возсіяє на вершині слави, запатретується в літературних шкільних класах живим класиком, «поріжуть» його повість на цитати, начіпляють Миколі Семеновичу лавреатських звань, а, може, й дадуть Шевченківську премію – і все це буде чесно, по заслугах!
Ще з тієї ночі, як дочитав «Самар», щира радість тисла груди за товариша. Пишнився і переповнювався гордістю, що є вхож у близьке коло ТАКОГО (!) письменника. Вмикав телевізор, слухав радіо, читав усю столичну мистецьку та окололітературну пресу в надії – ось-ось на честь Гриценка залунають фанфари, про нього забалакають голосно. Проте минув рік, минув другий. «Самар» не те, що поза хмари не здіймався, він навпаки, ніби в українську темну річку «утопився». Повість, ніби вкрилась ряскою, стала, мов та риба-сом – десь є, плаває, але безмовна, і лягла на глибину, в намул.
Ні вітчизняна літературна критика, ні читацький загал її не помітили. Не помітили, сказав би, нарочито. Таке ігнорування яскравого, оригінального прозаїка на тлі шаленого успіху того ж Куркова, Любки, Андруховича чи Жадана – виглядало щонайменше дивно. «Самар-і-я» або геть не справила враження, або її просто не читали, що печально, хоч би як. Найгірше ж те, що книжку не завважив навіть найоригінальніший і наймаститіший літературний критик в Україні, перший муж у тому видавництві, котре у світ «Самарію» й благословило…
Все те однак аж ніяк не применшує ваги Гриценка-прозаїка. Кожна вартісна книжка, до якої б комірчини її не запроторили – зумисне або з дурості – все одно колись комусь на очі трапиться. Такі книжки, як «Самар-і-я», сподоблені на життя, а не на забуття і смерть. Вони, якщо їх умент не «розкусили», лежать допіру і 
чекають свого часу, щоби «вистрілити». Це книжка якраз із тих, котрі із механізмом уповільненої дії. Не маю жодних сумнівів, що час «Самару» ще попереду.
Що ж до «Ловів», то зізнаюсь: засинав з «відбірним про любов» і ніч, і другу.., але не судилось, на жаль, прокидатися від еротичних снів. І справа, певно, не в поезії Гриценка, а в мені самому – мої чуттєві цимбали на любовнії слова давно розбалансовані… Натомість напосідалися сум’яття і, либонь, необгрунтована доскіпливість: навіщо Миколі Гриценку ці віршики?! Навіщо ці романтичні, парубоцькі вправи солідному дядькові, який гнуздає утлі ямби і хореї, тоді як міг би писати романи, хоча б і на ту ж таки «слизьку» любовну тему, але мати при цьому славу і вагу українського Мопассана? Навіщо марнувати дорогий час на забавку?
Якби ж би все було так просто!
Микола Гриценко, напевно, з буремної юності аж досі продовжує дихати римами. Вони йому — як домішки до кисню, як та диво-суміш, без якої не годен, власне, дихати. Це те саме, скажімо, якби я взявся читати нотацію землякові, товаришу юначих днів Володимирові Кашці, аби він лише писав і не «бухав». Чи був би тоді дивовижний письменник-філософ Кашка тим Кашкою, який написав «Картотеку пана Альфи»? Ні! І «Картотеки» не було б, і сам Кашка не прожив би й ті мізерні роки, що прожив…
На багатолюдній і жвавій презентації «Ловів» у Національному музеї літератури (надто ж колеги по цеху, «інженери людських душ») солодко вихваляли і вітали Миколу Гриценка, запевняли, шо «се така книжечка, якої Україна ще не виділа!». Якби ті «інженери» з таким запалом ще й саму книжку купували! Але то таке… Хтось зопалу навіть порівняв «Лови» Миколи Гриценка з книжкою інтимної лірики Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя».
… Аж у третій столичній бібліотеці я знайшов «Таємницю твого обличчя», книжечку за далекий 1974 рік. І ось, що скажу: брешуть! Нахабно брешуть, навіть очі у Сірка не позичають. Бо Гриценко – то Гриценко, а Павличко – то щось інше. Цей від літератури патріарх і західняк ніколи б не додумався заманити чарівну панянку на піч, на гарячу черінь, де ще й горох з дірявого лантуха розсипався, пригостити її навіть не «коблевським», а іспанським вином.., а що було далі – можна лише уявити..!
Леонід Ісаченко
