Помер Еміль Дубров

Ці очі тепер все моє життя дивитимуться мені в душу. Я не встигла… За тиждень ми мали запустити книгу в друк. Еміль бачив цю обкладинку. Прислав мені передмову, де він з усіма прощається. А ще пише про мене. А я його лагідно, але сварила. Сказала, що не треба такої передмови. Читач ще тільки бере книжку в руки, а вже «Я вмираю, прощайте».

Я не хочу, щоб Ви вмирали!
Не хочу, щоб прощалися! Не хочу, щоб писали про мене, бо то не я, і при чому тут я, то все Люди! То все Люди присилають гроші на книжку, якби не вони, то й книжки не було б… Дякую вам, Люди, що такі добрі…

А сьогодні мені приснився сон, я вже знаю його, сон-попередження. Перша ж думка: «Що там Еміль?».

Зателефонувала одразу ж його доньці Наталі. Поговорили. Еміль слабкий. Живий. Заспокоїлася… А попередження таки справдилося. Сумна звістка наздогнала учора пізно ввечері.

Я не встигла. Як відчувала… Ще коли бралася за це, відчувала, що так і буде… Пробачте. Погано спішила. Мені ще б самій себе пробачити…

А книга буде! Еміль не хотів тоненьку книжечку, хотів велику. Буде велика. Остання версія нараховувала 419 сторінок…

Лариса Ніцой

***
Падає сніг. Тихо тануть сніжинки
На дахах і городах, на тополях старих,
І яскравим вогнем засвітились ялинки…
Як вам, хлопці, в окопах сирих?

Тут усе як завжди, жарти, сміх, поцілунки,
Лине музика, танці, веселі пісні,
І Святий Миколай роздає подарунки…
А над вами, лиш зорі яснІ.

Тут усе як завжди, Новий рік на підході!
Оселедчики «в шубі», салат «олів’є»…
Може хтось і згадає, про тих хто на Сході
І підніме бокал, хоч: «за те, що ви є»?..

Тут усе як завжди, вже Вертеп на порозі!
Сам цар Ірод і Смерть, і в колисочці Спас…
Як під «градами» вам, на йорданськім морозі?
Я молитимусь хлопці за вас…

Тут усе як завжди, тільки вас тут немає,
Тільки туга доросла в дитячих очах…
Помолімося, люди, за тих хто тримає
Україну, на сильних плечàх…

***
Я стільки ще не встиг тобі сказати…
Весна минула, літо відцвіло,
Вже всохли наші вишні біля хати,
Й наполовину вимерло село,

А я все думав: «Встигну! Ще не вечір!»…
Минулося, «як білих яблунь дим»,
Вже тягарем лягли роки на плечі,
Жив правдою, хоча й не був святим.

Не поспішав… несказані слова
Губилися немов волошки в житі,
Сивіла непомітно голова,
Спливали в вічність неповторні миті.

Ану ж якщо не встигну, не скажу…
Бо скільки тут лишилося до краю?!
І от нарешті «перейшов межу»:
– Ти знаєш, дівчинко, я так тебе кохаю!..

* * *
А що, живемо! Чом би і не жити?
Відпустки, яхти, теплі острови…
І ловимо життя прекрасні миті,
Дурні думки прогнавши з голови!

Є в магазинах хліб і є до хліба,
Є ковбаса, і масло є, й ікра,
І пенсії добавили всім… ніби,
Реформи йдуть в країні «на ура»!

Всі супермаркети завалені товаром,
Європа є, й китайський ширпотреб…
І бізнес залишається з «наваром»,
В країні – ринок, не якийсь – «совдеп»!..

Та випадок ніяк забуть не можу…
Іду собі під відблиски вітрин,
Підходить бабця й просить… ні, не грòшей:
«Купи, синок… хоч кілька картоплин…»

І серце враз зірвалося в безодню,
І очі застелив густий туман…
Це – не колись! Не десь!! А тут, сьогодні!!!
А наче тільки вчора був Майдан…

Еміль Дубров