До початку гри його улюбленої футбольної команди залишалось понад дві години. У касі стадіону «Олімпійський» він купив квиток і вже звичним найкоротшим переходом дістався свого сектору. Зняв заплічник і зручно вмостився на лавицю напівпорожніх трибун.
Зелений газон допоки теж порожнів, але вабив відчуттями очікуваних пристрастей. Трибуни помалу заповнювалися глядачами. Ставало гамірно і святково.
Аж ось і команди вийшли до центру футбольного поля. Нарешті головний суддя матчу просюрчав про початок гри. Пристрасті завирували. Юнак – натхненний уболівальник своєї команди, на ігри якої почав ходити ще підлітком зі своїм батьком – заповзявся активно вигукувати римовані підбадьорливі приповідки. Тими приповідками він намагався «завести» не так головних дійових осіб – футболістів, як глядацький загал, тих, хто поруч, хто був із ним пліч-о-пліч. Проте люди залишалися на диво аморфними і байдужими. Дехто навіть з подивом озирався на нього, хтось іспроквола посміхався.
Всі були, мов неживі. На вид – мовби запрограмовані, чіповані з чиєїсь злої волі: ніби й люди, а поведінка холодних манекенів. Чи, бува, не сплутали запрошення? Збиралися на весілля, а потрапили на похорон…
Юнак знову і знову виголошував свої пристрасні приповідки, намагався зазирати людям у вічі, тусав плечима чужі плечі, сподіваючись трусонути, оживити, вдихнути в сусідів трохи життя і пристрасті, але від нього відмахувались, як від надокучливого ґедзя.
Два роки тому він мав щасливу нагоду потрапити на паризький «Стад де Франс». Той вир емоцій – на футбольному газоні і на трибунах – його вразили. Це було справжнє величне свято – оте, яке назавжди з нами…
Юнак гадав, що так можна і тут…
Не дочекався фінального свистка. Подався з трибуни на вихід задовго до кінця матчу.
Максим Краснощоков,
студент інституту журналістики Київського
університету імені Бориса Грінченка
«ГРІНЧЕНКО-інформ»
