Південь Італії. Іонічне море. Липень.
На пляжі ще не дуже людно, це в серпні буде справжній бум, коли Італія піде у відпустку. А поки море — для малечі і старих (пенсіонери тут активні, постійно в русі, вони всюди; не на городах, як у нас).
Опівдні припікає сонце, батьки з найменшими ховаються в будинки, старі місцеві — теж (сієста — це святе). А ми, дорослі, ми тут тимчасово, ховатись ніколи: сидиш під тентом, вдивляєшся у мерехтіння моря, і думаєш про вічне…
Про міні-маркет, де ти розгубився у виборі сирів, а юна продавчиня, все зрозумівши, дає тобі для проби різний сир, і про всяк випадок — прошуто і салямі. Не дивно для базару, а в міні-маркеті — дивує.
Про ключ автівки, який вже другий день лежить на нашій вулиці. Хтось загубив на пляжі, хтось — знайшов, приніс до найближчої хатки і залишив на помітному місці — кам’яній огорожі. Відтоді всі, кому не лінь, запитують в автотуристів, чи то не їхній ключ?
Про пляжні парасолі: як рано б ти не встав, аби встановити свій тент найближче до води, та все одно — запізнився. Тут парасолі в першому ряду, здається, від весни, і тут вони ночують (ми бачили), ніхто їх не краде. Так само вдень: лишаєш речі (тент, крісла, рушники, одяг), йдеш у море, до кафе, додому, твоє — не зникне. («трофейні» іграшки пильнують батьки, якщо не ясно, чиї, залишають — власник знайде).
Про власну мудрість — з першого ж дня вітатися тут з усіма — від дому й до води, тому на другий день для всіх ти вже знайомий: хто хоче, руку подає, хтось — обнімається з тобою).
Отак, без поспіху, ліниво думаєш, аж поки Сонце не жене у Море або якась пригода. Для прикладу, така. Метрах у 8-ми від нас намітився незвичний рух. Хтось приніс стола. Хтось — воду і вино, хтось — сир і м’ясо, фрукти і морозиво…
Хтось щось комусь сказав, до столу потягнулись люди — дорослі і малі, десяток, другий, третій, і, схоже, не одна родина чи й зовсім незнайомі…
А ти на цьому пляжі вже днів 5. І думаєш, що італійців трохи знаєш. Тому уголос (бо іноземців одиниці, із наших — тільки ми) фантазуєш: «А знаєш, Лесю, якби оце не наша лінь, ми теж могли б спокійно приєднатися до цього свята — ніхто не прожене, вина налл’ють… А якщо йти із флягою вина, там будемо як рідні»…
Мої слова ще не стихли, як від великої застільної компанії до нас вже йшов сеньйор — із келихом вина, зі словами «буона сера! пер фаворе…» (далі – щось про їхнє свято) і жест-дороговказ: «прошу до столу»…
Ми — вибухнули сміхом, йти не хотіли, а щоб сеньйор не ображався, дякували як могли — і жестами (руку — на серце), й вербально: «мілле грацьє!.. грацьє… грацьє…».
Арівідерчі, Пулья…
Василь Яцура
