Є у Ріпкинському районі на Чернігівщині віддалене село Нова Рудня, де мешкає всього-на-всього дев’ятеро душ. Думав, що потрапив «на край світу» – розвалені хліви і домівки, повалені паркани. Однак, як з’ясувалося, за цим селом є ще хутір Левичівка. «Там живе баба Катя, — повідомили мені місцеві жителі. – У неї нема ні світла, ні радіо».
– Сама живе?
– З двома собаками…
Цікавість взяла вгору, і я поїхав лісовою дорогою до хутора. Невдовзі побачив помешкання, прив’язаного біля дерева собаку. Сумнівів не було: приїхав до бабусі. Пес не дуже-то й подавав голос: таке враження, що він був радий приїзду незнайомця!
Я посигналив. Стара жінка без жодного остраху підійшла до ворин, що огороджували частину її подвір’я. Їй було цікаво, яка придибенція (пригода) привела на хутір невідомого їй чоловіка.
Познайомилися. Катерина Петрівна Ященко розповіла, що вона 1931 року народження.
– А от якого місяця народилася, синку, уже забулася, – каже. – Як запишеш, так хай і буде.
– Давно ви тут самі?
– Як померли моя матір та сестра.
– А чоловіка мали?
– Нє.. Я з 14 год почала у колгоспі робити, підірвалася, коли мені 20 стукнуло. Плугами орали, я дурна, робила, як проклята… Стала інвалідом. Ніхто мене заміж не взяв.
– А чого ж без світла сидите?
– Та я вже звикла без нього. Є керосинова лампа. Як треба, так запалюю. А темніє – то лягаю спати. Голова сільради торік хотіла провести електрику, вмовляла, так я не захотіла.
– Телевізор би купили і дивилися!
– У мене таке давлєніє, що очі болять…
– Чи ви, може, віруюча яка?
– Та ні, я така, як всі.
– А читати умієте?
– Я ж чотири класи кінчила. Так що і написати можу.
– Ще тримаєте корову?
– Та де там… Не подужаю! Це як ще з мамою жили, то порали худобу. А як сама стала, то хотіла завести курочок. Три рази їх заводила. Вранці виходжу годувати, а вони усі подушені. Куниці, мабуть, похазяйнували. Тут же через дорогу ліс.
– А що на городі вирощуєте?
– А мені багато не треба. Я тут на 5 сотках і картоплю, і моркву, і бурячок, і капусту вирощую.
– Без хліба страви їсте?
– Чого ж. Тут по селах чоловік возить продукти. Так я прошу, щоб завіз мені 2-3 мішка борошна. А тоді й печу хліб.
До хуторянки навідується з пенсією раз на місяць листоноша. Та й пенсіонерка, бува, сходить «на базар» (приїжджає підприємець з товаром. – авт.) у Нову Рудку. Там про усі й новини дізнається. Баба Катя не все у них розуміє, по-своєму трактує. Але головне – все це не дуже переобтяжує її голову. Можливо, тому, що жінка ось так живе серед природи, спокою, без нервувань, без програми Шустера, має вона вже за плечима 81 рік. Не всім і здоровим вдається дожити до такого віку.
Сергій Павленко
