Коли на початку вторгнення люди масово ставили собі на аватарках синьо-жовті прапорці – я ще тоді попереджав про епідемію мімікрії і пристосуванства, про перемогу трендової форми над змістом. Синьо-жовті прапорці на аватарках – це напрочуд мило, гарно й похвально. Але вслід за цим мали б піти конкретні дії.
А саме: ні – мові окупанта в повсякденному житті; ні – російській музиці у плейлістах; ні – рутубам; ні – рузьким книжкам та фільмам. Хвацько понавішували собі прапорці на аватарку – й далі, як ні в чому не бувало, перепощують усілякі картинки, мотиватори, статейки й цитатники на общєпонятном, а в навушниках грає улюблена російська попса.
Чим формальніше люди виказують свою приналежність до українського – тим вони беззубіші. А невинні аватарки мають бути зубатими. Не няшними-мімішними, не просто формальною потіхою задля вподобайок і ахів-охів – а реальним символом реального протистояння ворогові, символом відмови від усього ворожого.
Якби кількість синьо-жовтих прапорців та інших декоративних цяцьок дорівнювала кількості принципових українців – не мали б ми зараз тріскучої поразки на внутрішньому фронті від сограждан, які так і не зрозуміли, що синьо-жовтий колір – антимосковський колір.
У рабів хребет горизонтальний. Ідеально лягає під лінію партії.
Остап Дроздов
