Василь із сусідньої палати вже другий тиждень лікується від наслідків контузії, яку отримав у Бахмуті. Про це я випадково почув від медсестри, яка заганяла його на якусь чергову процедуру. Усміхнений такий, майже лисий, трохи опецькуватий чоловік. Малоговіркий, окрім старосвітського «Добридень!» на коридорі та «Смачного!» у їдальні, я від нього нічого не чув.
А це стоїмо у туалеті, який хлопці перетворили на «курильний салон», а він раптом:
— А ти часом не мій земляк? Я з Вінничини.
— Майже, — усміхаюся. — Із Хмельниччини.
— То я чую, шо трохи по нашому закидаєш, — повільно видихнув дим Василь. — І бачу, шо ти молодий ше. А мені вже під піїсят. І так здоровля того нема, а тут ще й ця кантузія…
— А нічого, що мені вже п’ятдесят сім, — регочу. — І я теж уже такий боєць, як х… без яєць?
Василь замовкає і морщить чоло. Його обличчя стає ображено-розгубленим. Гасить цигарку і дістає другу. Навіть трохи відвертається до вікна.
— А ти як контузію дістав? — запитую, щоб розмова не обірвалася.
— Та стояли ми оце на позиції, — пожвавлюється Василь. — Крили нас підари зі всього, що мали: арта, міномети, ВОГи… Ще й піхота лізе, а ми її херачимо. Патронів мало, мені сіржант каже, щоб побіг і приніс. А ми то в льохови коло сусідньої хати ховали… Ну, хати вже не було, розвалини і кусок тину, мурованого з 
кірпіча. Я побіг, узяв цілий ящик, тільки виліз із того льоху, як чую із-за муру: «Ей, хахол, бросай аружіє!» Ну, я і кинув.
— Що кинув? — дивлюся здивовано.
— Гранату. Спочатку одну, потім другу. Тільки й побачив, як каска чиясь на х… полетіла. Отак-от! — багатозначно підсумував Василь і знову замовк, дивлячись у вікно.
— А контузія коли ж? — нагадую обережно.
— Ааа, цеее… Та коли назад біг, перечепився через якусь арматурину, та так головою писданувся до каменя, шо геть памороки забив. А сіржант сказав, шо кантузія, та й віддав мене на евакуацію…
Я знову зареготав. Василь зиркнув на мене, як на дефективного і розвернувся, щоб іти геть.
— Зачекай, — кажу, — давай хоч селфі зробимо. Я про тебе у фейсбуці напишу.
— Ни хооочу фотографіруватись, — суто по-подільськи відказав Василь. — Я особа непублічна…
Тому фото даю лише своє. Сьогоднішнє. Саме так я сміявся під час розмови. Ну й нагадаю, що неодмінно – Ми_переможемо!!!
Сергій Пантюк
