«Дорж Бату. Спартак Субота. Люди це, чи просто боти?!» По суті, можна було б обмежитися цими двома рядками, але дозволю собі трохи поміркувати на цю тему… Отож, перед нами два імені, абсолютно не пов’язані між собою. І все ж вони стоять в одному ряду і мають чимало спільного. Обидва вони «персонажі» інформаційного простору, яких народила епоха так званої постправди. Для тих, хто ще існував у зручній і зрозумілій системі координат, де існують протилежні значення — “добрий-поганий”, “свій-чужий”, “світлий-темний” — у мене є чудова новина: люди, ми безнадійно відстали!
Світ насправді зовсім не такий, як нас привчили його розуміти. Він не плаский, а багатовимірний. І це стало можливим із появою революційного терміну ПОСТПРАВДА. Тобто , якщо раніше щось можна було назвати правдою або брехнею, то сьогодні це так не працює. Бо в епоху, коли той чи інший факт чи подію можна інсценізувати, фальсифікувати, навіяти мільйонам людей і довести рядом беззаперечних доказів, таких як фото, аудіо чи відео, сама думка про істиність факту втрачає сенс перед іншими похідними категоріями. А саме — правда для кого? Або для чого? Яка її доцільність чи обумовленість? Яка вигода від цієї правди? І хто є вигодонабувач?
А хіба ми з вами давно вже не навчилися закривати очі на деякі речі, вважаючи правдою те, у що нам так хочеться вірити? Навіть термін з’явився відповідний — наративи. І часто саме на цих наративах будується доказова база і сам висновок щодо тих чи інших фактів і подій. Навіть таких, що видаються за історичні.
І якщо раніше існував хоча б умовний поділ на документальні і художні жанри літератури чи кіно, то сьогодні ці рубікони остаточно перейдено. Провідні популярні телеканали давно вже нас годують різноманітними шоу про екстрасенсів і відьом, а псевдонаукові програми маніпулююють фактами і вигадками в будь-яких зручних пропорціях — аби лише ми добре споживали цей інформаційний продукт.
Зайве і говорити, що на зміну журналістиці непомітно прийшов тотальний піар і відверта реклама, які поховали правила журналістської етики заради вигідного для когось погляду на речі, або заради досягнення комерційного результату.
А чи не за цими законами давно вже існує світ шоу-бізнесу, в якому несправжнє все — починаючи від наклеєних вій і видуманих прізвищ, до штучно відтюнених голосів – викликає у нас лише захват і масовий психоз. І врешті-решт, якщо телевізійний серіал про народного президента Голобородька, який подивилася країна, здатен кардинально вплинути на майбутнє цієї країни, то хіба можна ще чомусь дивуватися? Інформаційні технології — наймогутніша сила нашого часу, перед якою більшість людей абсолютно безпорадні!
Чому ж ці двоє людей — із вигаданими іменами, несправжніми професіями, підробленими дипломами і вигаданими фактами біографій викликали раптом таке збурення суспільства?
Можливо, всі ми починаємо задумуватися над тим, що може статися, коли ми сядемо в літак, яким керує фейковий льотчик, диплом якого фальшивий. Або ляжемо на операційний стіл до хірурга, який вчився оперувати на відосиках з Інтернету. Чи ближче до наших реалій — призначимо радниками головнокомандуючого нашої країни не людей з реальним бойовим і аналітичним досвідом, а ефектних і переконливих шахраїв, що лише грають цю роль. Що буде тоді?
Чому ми не задумуємось над тим, що чесна людина, яка ненавидить брехню і не поширює про себе байки в інформаційному просторі, а живе реальним життям, стає усе більшим анахронізмом, а на передній план виходять усілякі окозамилювачі, авантюристи і шахраї, які видають себе то за воєнних аналітиків, то за волонтерів, то за фахівців інших важливих сфер.
Ми не переймаємось тим, як уберегтися від цієї пошесті всіляких ботів і фейкових новин, котрі щодня атакують нашу свідомість. А захищатися від псевдоінформаційих атак і фейкових особистостей нас ніхто не вчить, бо вони (о, боги!) вигідні тим, хто щодня маніпулює нашою свідомістю. І хай навіть у благородних цілях, але пересмикує карти в колоді. Є речі настільки іраціональні і дивовижні, які коментувати не хочеться з відомих причин. Приміром, коли біля Головпоштамту витягається черга в кілька тисяч «філателістів» — аби купити звичайну поштову марку, то це вже наштовхує на певні роздуми…
І з огляду на все сказане мені видається абсолютно двивовижною фраза, яку сказав Сократ багато століть тому: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть цього!»
Анатолій Матвійчук
