В самому центрі Риги, на жвавущій нічній Аудейю, під самим вікном мого готелю валяються п’яні росіяни. Точніше, валяється один, а другий пробує його підняти, голосно комунікуючи йому своє невдоволення:
— Ти долбо…б ілі чьто?
Потім кидає непідйомного колеґу і, розчепіривши руки, кидається до гурту перехожої молоді:
— Ікск’юз мі! Ду ю хев е сіґарет?
Стримана латвійська молодь заперечно хитає головами й прискорює ходу.
— Ікск’юз мі! – знов лунає, вже до інших. І нарешті, по паузі, на всю вулицю, розпачливим ревом:
— Народ! Дайтє же кто-нібудь сіґарєту!..
Давно я не бачила росіян у природних умовах. Не припускала, що в Латвії вони аж настільки почуваються «у себе вдома» (таксист в аеропорту, як про найзвичайнісіньку річ, попросив у моєї видавчині говорити по-російськи, бо він, мовляв, по-латиськи не дуже, і так щокрок — це латиші раз у раз переходять на мову «дискримінованої меншини», а не росіяни на їхню).
Починаю краще розуміти, чого з усіх балтійських країн саме в Латвії зараз ринулись найбільше нас перекладати (тільки в мене тут аж три книжки виходить за один рік, у трьох різних видавництвах): схоже, щойно після 24.02.22 латиші вперше по-справжньому злякались.
А взагалі хочу подякувати всім, хто мене привітав нещодавно з днем народження. Хто ж би був подумав, що відзначати його доведеться – в цілоденних трудах “на ідеологічному фронті” (“У нас не звикли говорити про Росію в такому тоні”, – сказав мені після презентації один із перших латиських читачів “Найдовшої подорожі”). Побажайте мені, будь ласка, в моєму наступному році повернутись до перерваного 24.02.22 роману: коли це станеться, це буде вже напевно означати, що війну ми таки виграЄмо.
Оксана Забужко
