Колись, дуже давно, років 60 тому (уявляєте!) я ходив до сільських ясел. Як ходив? Та разів зо три. Під час третьої втечі з садка, перелазячи через паркан, застряв між штахетинами ногою і висів головою донизу доти, поки мене таким не побачили і не зняли… Після того мене в дитячий заклад вже не віддавали й гляділа баба Горпина. Бо все одно втече…
Тобто я зростав вільною людиною. Соціалізувся, як зараз кажуть, на вулиці. Стріляв з лука й самопала, грав у гедзя і кілька разів курив соняшникове листя. А ще до того, коли я дуже голосно на всю трьохтисячну Мисайлівку ревів у яслах (бо дуже не любив спати вдень), мене намагалися заспокоїти тим, що просили заспівати пісню чи прочитати віршик.
Я їх вже в 3 роки знав багато – і народних і про «кров кип’ячонну з милим розлучонну…»
Один з віршиків, який мені нагадує завжди сільський староста Михайло Совенко, з яким я вже в 5 років пас корів, я читав трішки гаркавлячи:
Терлінь, терлінь коло хати
Нема кому обірвати
Треба Льоню попросити,
Щоб той терлін обтрусити.
Учора, коли під час відвідання позицій одного з батальйонів ТРО побачив отой терен і згадалося… Чому б то?
Леонід Логвиненко
