Втретє за ніч прокидаюсь через тривожні сновидіння … Заглядаю на годинник: 4:00. Намагаюсь знову заснути, рахуючи в думках до 10-ти, потім до 20-ти, до 50-ти і навпаки… Сон не йде, а в голові бринять думки про наших оборонців, про двоюрідних братів, які з першого дня на війні, про рідних, які досі перебувають під окупацією, про перші дні повномасштабного вторгнення, про сотні тисяч невинно вбитих країною-людожером дорослих і дітей, про беззахисних тварин, про…..
Потім пригадую, що на календарі уже 10-те лютого… Лютий…. яка метафорична назва… В голові знову з’являється думка про місяць, який закарбується в нашій пам’яті неймовірним болем, ненавистю і водночас неймовірною силою духу кожного з нас… Ми назавжди запам’ятаємо ранок, який почався зі слів: “Вставай, 
війна почалась!” Лютий завжди нагадуватиме нам про жахіття, які випали на долю наших дітей і про тих мужніх людей, які не вагаючись стали на захист нашої країни….
Ех… думки, думки!..
Намагаюсь переключитись на іншу хвилю і починаю думати про те, що лютий не вічний і ми впевнено котимось назустріч літу. Дорогою траплятимуться холодні дні, зливи, жорсткі пориви вітру, але думка про тепло літнього дня з кожним днем зігріває все дужче ….
Підіймаюсь з ліжка. Тихесенько, щоб не розбудити рідних, відчиняю двері спальні і йду через коридор до гардеробної. Вирішую цього лютневого суботнього світанку негайно себе чимось зайняти, аби відігнати липкі й тривожні думки.
Тому, натхненно починаю складати найтепліший зимовий одяг: в’язані светри, теплі колготи, штани, спідниці і вовняні шкарпетки – в дальній верхній кут полиці. Перебираю одяг, відкидаючи щось на прання, а щось “на винос” і думаю про таке очікуване літнє сонце, яке у цю ранкову пору уже огортало би яскравим світлом сонне, невиспане місто.
А ще… про Перемогу й повернення до мирного життя… Подяка нашим ЗСУ за наш захист! Тримаймося… Бо ж лютий не назавжди!
Оксана Павлюк
