Я вдруге за півтора року повернувся додому. Перший раз суспільний настрій був геть не той, що сьогодні, і це не так кинулося в очі: Київ – не місто, що воює. Не столиця країни, що воює. У Києві про війну нагадують тільки малопомітні, сором’язливі написи на стінах: «Укриття».
Годі шукати на тих стінах плякатну графіку Микити Титова та інших майстрів, яких війна вивела в митці світового рівня, хоча саме там їй місце. Звідти вона мала б надихати, переконувати, застерігати. Годі шукати в метро прекрасні рядки наших фронтових і нефронтових поетів і поеток – їх там нема.
І ти розумієш, чому у Франківську якась лахудра врубає у своїй машині російський реп і біснується напоказ, коли поруч у церкві відспівують солдата. Чому по всій країні щодня відбуваються десятки актів наруги над прапором, пам’яттю про загиблих і здоровим глуздом. Чому в такому жалюгідному стані “мобілізація” і практично відсутня демобілізація.
Усі ці тварі живуть у тих самих містах і ходять повз ті самі стіни. Вони чудово знають, що означає відсутність патріотичної пропаґанди й самого духу героїчного спротиву навалі на столичних вулицях і площах. Вони цілком свідомі того, що хоче цим сказати влада (судячи з усього, і міська теж): «Це не ваша війна». І, підморгуючи: «І не наша».
Сергій Сингаївський
