Наші діти нам не належать. Вони прийшли пообідати, випити кілька цистерн молока, зносити сто пар взуття, розбити не один сервіз, вирости зі штанів, обзавестися бородою, дорости до бюстгальтера, басовитого голосу, врешті, повноліття. А ще навчити нас фотошопу і спілкуванню в Telegram. Шити костюми Короля Австрійського, пекти печиво «Губка Боб». Тримати слово і стримувати крик, дотримуватися спокою, ладити з чоловіком, свекрухою і котом.
Переконавшись, що уроки вивчені напам’ять, вони йдуть, а ми залишаємось. Посивілі, подорослішалі, осиротілі. Звичайно, діти ще не раз забіжать до нас на чай, привітати маму з іменинами, а тата з Днем захисника Вітчизни. Але не залишаться назавжди.
Ось чому не можна розчинятися в них без залишку.
Не можна закривати з їх допомогою пробіли у відносинах з чоловіком. Заповнювати ними власні порожнечі. Безперечно — діти найважливіша частина життя, але не всього життя, тому їх виховання має бути по сусідству з отриманням ще однієї вищої освіти, відкриттям квіткового бутіка, подорожуванням Африкою і дослідженням впливу місяця на живі організми.
Індійська мудрість повчає:
«Дитина — гість у твоєму домі. Нагодуй, вивчи і відпусти».
Крім того, вони найкращі вчителі і супутники. Але не раби або боржники. Вони не зобов’язані мати наші параметри і стандарти, думати нашими думками. Вчитися в «підходящих нам» університетах, виходити заміж в білому і взагалі виходити заміж. Дитина приходить, щоби йти своєю дорогою, і завдання батьків — не нав’язати їй власних перонів, квитків і шляхів.
Ірина Говоруха
