Мушу сказати, що за останні 10 років кардинально переглянув своє відношення до войовничого патріотизму. Я завжди мав проукраїнське мислення, але ультраправих рухів трохи сторонився, бо їх агресія і радикалізм у мирні, довоєнні часи здавались мені недоречними і трохи навіть дикунськими.
Пригадую, якось у році 2012-му мали ми сплав по дрібній річці біля Тернополя. Пливли на каное і з нами на каяку плив хлопчина з оселедцем. Він був ще дуже юним і з його динаміка в телефоні голосно рубала якась патріотична пісня «Козак Сістем». Щось таке: «брат за брата».
Ми собі пливли повільно тою річечкою поміж пластикових пляшок, розгортали гіляччя і по-доброму піджартовували над хлопцем з оселедцем на голові.
Потім історія України зробила дуже різкий вихиляс і продемонструвала, що ці всі різкі, часто з нетерпимими 
і негуманними поглядами хлопці справді готові приймати на себе удари, ризикуючи життями. І їх радикальний агресивний патріотизм став фундаментом, на якому за десять років виросли усі інші види патріотизму – від економічного до політичного, і, зрештою, всі цивілізаційні здобутки, безвіз і європейська інтеграція.
Виходить навіть трохи кумедно – нетерпимі до атеїстів, ЛГБТ і захисники традиційних сімейних цінностей ультраправі втримали на своїх плечах державу, у якій продовжується цивілізоване життя і ЛГБТ можуть проводити свої марші, а прихильники секулярного трибу життя – боронитись від християнської етики у школах.
Думаю, ми багато їм винні за це.
Бо навіть закономірно програючи у численних суспільних дискусіях за марші, церкву, фемінізм та інше, вони ще перед тим виставили один додатковий аргумент, який перекрити важко – свої життя!
А той хлопчина, до слова, через декілька років після того сплаву пішов добровольцем в АТО і воював у складі «Правого сектору». І зараз живий і здоровий.
Володимир Гевко
