Хоровий спів не обезличує, але й фаховитого сольного виконавства не передбачає. Навіщо, коли адресат чи слухач потребує більш-менш «соковитої» злагоди? Не певен, що саме ця причина покликала на телеекрани нову хвилю балакунів-патріотів і загримовану під патріотів нечисть.
Їхня кількість вже усталилася і, правду кажучи, починає набридати. Однак це не знімає питання про духовну їхню генетику. А з тим і про незримих диригентів масмедійного шулерства, які нікуди не поділися.
Змусив про це подумати недавній казус на «Прямому…» з Матвієм Ганопольським, який когось із чергового свого шоу намагався спровадити, але той (для мене грішного чимось відворотний) сказав, що він нікуди не піде.
— Але ж у мене значиться… Чи ви не такий-то такий-то?
— Це саме я.
— А в мене записано, що о дев’ятій годині ви підете….
Пробачте, ким записано?
Заекранними редакторами, що компонують глядацьку тітошну публіку (що не обличчя — базар) і шоуменів-мовців без участі у цих компонуваннях ведучого? Який, до речі, дуже полюбляє повторювати: «На моїй передачі… У мене…. Я не потерплю…»
Чого і кого не потерплю?
Ефесбешника Павла Рудякова, який втікав (через публічне засудження Майдану) до Москви і звідти перепігдотовленим повернувся вже у якості директора якогось липового і хто зна ким фінансованого інституту? В Інституті літератури він був колись Ученим секретарем, тобто на креатурній посаді КДБ (всі учені секретарі Академії наук — школені кадебісти, що, втім, не обговорюється і огульно не засуджується).
А для ведучих «Прямого» він просто Павло. Уникний, безкритеріальний. Кому і для чого він став знову потрібним? З Мірошниченком (я поки що про найбільш пафосний телеканал) справа ясніша: рідна партія на останніх виборах його бортонула і він імідж чи не найбільшого крикуна януковичського посіву поміняв на представницький імідж фаховитого правника. Нещодавно якесь щопередачі переодягуване дівчисько (гра у красиву безсторонність) цього не менш симпатичного чолов’ягу поспитало про далеко не евфемерні його три мільйони і мільонну американську нерухомість…
І що?
А нічого — передача невмолимо і запрограмовано скочується до керованого конформізму: Ганопольський вже не гарячкує, усвідомлюючи, що Порошенко таки справді все програв. А жити треба. Надто з огляду на сволочні повернення у телеефір Шустера, на полум’яні бреховиська за участю Медведчука, Бойка, Рабіновича. Про учасників з ними бесід, зустрічей, діалогів говорити наразі не буду — це всього лиш високооплачувана гидь.
А ми в якості їхніх слухачів і глядачів — хто?
Упосліджене і упосліджуване бидло… Принаймні, саме це я кажу собі майже щовечора. Звужуючи перелік люблених телепередач до «Меццо» і «Англійськуого футболу». І зрідка — до передач із життя природи. Життя втрачає принадність і сенс. У тому числі й життя високопатріотичне…
Григорій Штонь
