… А ось ще від мого друга, який у госпіталі після поранення. Він читає мої пости у Фейсбукові про нього ж, згадує і докидає подробиці. Оце я пишу вже вкотре з його історії, виходить спогади про спогади. Зокрема він додав, що було перед тим, як його поранило. (Подробиця того, про що йшлося — «Під Бахмутом друга поранило, в Опитному…») А було, каже він, звичайне буденне пекло під Бахмутом. Ми, каже, вже тиждень в окопах, на нас атака за атакою. Дощ, а потім мороз. Берці не зняти – вони у крижаній глазурі, без газової горілки шнурки не розітнеш.
Ми залишили позиції, бо мали евакуювати двох поранених. Вийшли, поранених передали медикам, а самі такі: ну, слава богу, кошмар позаду, зараз на відпочинок. Але старший каже: нє, назад, на позиції! Ми такі зразу у кіпіш: який назад, чому назад – давай заміну! А він ні в яку. Ми тоже ні в яку: заміну давай! Тоді він бере рацію, викликає когось ще більш старшого, каже: бійці відмовляються повертатися на позиції. З того боку відповідають: хто відмовився – забрати у них зброю, і оформлюй по 402-ій статті «відмова від виконання наказу» – кримінал, від 5 до 10 років. Він вимикає рацію, каже до нас: ви все чули.
Ми йому знову: ну дай заміну, в тебе ж є рота, а ми вже не маємо сил. Він, сука: «Ні!»
Наша група розділилася: троє – в отказ, ще троє (і я в тому числі) – погодилися повернутися. Я особисто на відмовників зла не тримав – кожному потиснув руку, подякував, що ми чесно, як могли, берегли одне одного. Але з трьох мені найбільше було шкода, що Валєра не з нами, що він відмовився. Валєра – класний мужик і солдат, кмітливий, рукастий. Але він тоді так сказав: не знаю як ви, хлопці, а я про себе точно знаю — бог врятував мене один раз і другого шансу вже не дасть. Не можна з богом гратися: дає – бери. 402-га, значить 402-га, значить так богу угодно.
Ну, нічого не вдієш, їм в одну сторону, нам в протилежну – ми повертаємося. Але, шкода, що Валєра не з нами…
І ми втрьох пішли назад. Нам обіцяли підмогу, але прислали тільки через добу. Прислали саме тих зелених 19-річних хлопців і ще двох – років по 45-50. Один трошки хитрожопий, а другий… — от, відчувається, що в людини дух воїна. В армії не служив, недавно мобілізований, автомата в руках ще толком не тримав, але фішку рубає швидко, і толковий. Вичислив де снайпер б’є – з якого боку. Каже: вчіть мене всьому-всьому – будемо підарасів рвати. І в першому ж бою стріляв, як скажений.
Але це все було потім, а спершу ми довгий день, і довгу-довгезгну ніч сиділи на позиції втрьох. Це, знаєш, як в Мальчиші-Кібальчиші: нам би ночь простоять, да дєнь продєржаться… Якби підараси про це здогадалися – взяли б нас нараз. І це вони ще не знали, що на позиції півдня взагалі нікого не було. Бо якби знали – зайшли та зробили би нам засідку. Це наше щастя, що їхній дронщик не додивився. Дрон взагалі висів над нами весь час, відлітав тільки на заправку. Тоді й міномет замовкав – можна було голову піднять.
Кажу, спочатку я на отказників не ображався, а потім почав трошки й ображатися. Бо якби було нас не троє, а шестеро, то може би і тих зелених 19-річних хлопців нам не прислали, і вони би не пропали? Або прислали би, та була би зовсім інша історія. Може, і нас не поранило, бо не підпустили би так близько? Але, бач, Валєра сказав, що так богу треба…
__________
P. S. <> Ми часто тішимося тезою: в українській армії не так як у російській – гарматним м’ясом не стелимо, бійців бережемо. Але, чи всіх бережемо, чи лише обраних? На війні без втрат не буває. Кращий спосіб уникнути втрат – взагалі не йти в окопи. Але то не варіант. Тоді варто говорити про зменшення втрат – про їх мінімізацію.
І от питання: двоє 19-річних необстріляних – це мінімальні виправдані втрати, чи це все ж катастрофа? Навіщо їх взагалі прислали? Якийсь офіцер «закрив» завдання – формально підсилив оборону, а фактично – відправив на безглузду загибель. Не солдатів відправив, а непідготовлений людський матеріал.
І що таке: своїх бережемо? Свої – це старожили підрозділу, з якими командири воюють не перший місяць? А кого тоді можна не берегти, ким затуляти? Є ще так звані «придані» бійці, або такі що «у розпорядженні», або «новоприбулі по мобілізації». В певному сенсі – вони ще не свої, з ними ще не зріднився.
Бережуть цінних, це природньо. Але, як стати цінним, коли тебе з коліс у пекло? Хто вижив, той молодець? Так це проходили при маршалі Жукові. І де ж тут таке приємне вуху й оку «українці своїх бережуть»? Це є системна проблема. Її не вирішити без експертного обговорення. Але й обговорення посеред війни нашкодить.
Я не знаю, як правильно.
Ось така вийшла історія маленької групки людей різного віку, вдачі, характерів. Всі вони випадкові, жоден з них не піхотинець, не проходив спеціальної підготовки, але мусив виконувати піхотну роботу. Бо «своїх берегли». Результат історії – четверо «трьохсотих» і двоє молодих з невідомою долею. Це на крихітній позиці – точці під умовної назвою «Танго-19», або «Полтава-2», або «Оксана-4»… Позиціям на цій війні часто дають ліричні імена. Одна позиція – піщинка на довгезній 800-кілометровій лінії фронту. А який біль….
Вадим Петрасюк
