Сьогодні нам 33 — сакральне число. І весіль у нас було три: у одних батьків (село Веснянка на Кіровоградщині), у других батьків (село Понорниця на Чернігівщині) і в «Кіровоградській правді», де я працювала, доки наречений закінчував 5-й курс. І кожна із цих веселих гулянок подарувала якийсь особливий спогад.
Приміром, коли розписувалися, старший боярин застеріг: «Дивіться, якщо й року не мине, а ви розлучитеся — нам зі старшою дружкою доведеться заплатити один карбованець 20 копійок штрафу. Ми ж посвідчуємо ваш шлюб, значить, несемо відповідальність!»
Дорогі наші свідки, Галю і Василю, ми дуже старалися і прожили перший рік, не розтративши жодної вашої копійки! А потім якось увійшло у звичку…
А в Понорниці мене вразила мова — всі оті дифтонги, незвичні слова. «Дуся, подай чаплію! Швидко подай, бо горить! Он же ж вона лежить!» — мене мало до істерики не довело. І одоробалом неповоротким себе показати не хочеться, і як швидко подати те, що не знаєш яке?! Зрештою, свекруха підбігла і показала ручку з гачком: «Оце чаплія, нею чіпляють сковороду!» Це було перше з багатьох нових слів, подарованих мені Коропщиною.
У «Кіровоградській правді» ми зібралися в обідню перерву. Нарешті без важкого незручного білого наряду, в улюбленому легкому платтячку в маках і ромашках я почувалася як риба у воді… Частувалися, фотографувалися, слухали напучування та побажання. Були й віршовані серед них.
Живіть в мирі, молодята
Живіть і квітуйте
А коли щось треба буде,
То кричіть: «Рятуйте!»
Кликати на порятунок не довелося. Але ми завжди знали, що ви у нас є…
33 роки як один день… А ти, мій милий, все такий же синьоокий. Хоча й ховаєш свою красиву усмішку під бородою.
… А потім були тютюнчата — найпрекрасніший дарунок долі.
Євдокія Тютюнник
