Найбільше моє бажання після закінчення війни, поїхати туди, де нема російської мови. Нещодавно, сидячи в кав‘ярні, я просто почала плакати. І коли подруга спитала, чому я плачу, відповіла: «Бо люди поруч говорять російською». Я рідко пишу на такі теми, і у нас в суспільстві їх так боязко підіймати, теми особистих переживань військових, бо ліпше жити в ілюзії картинок і сили цих людей.
Але я на фізичному рівні відчула огиду до того, що людина поруч говорить російською. В силу своєї спеціальності – прояв емоцій максимально недоступний, ну і якось не до того, але опинившись в «нормальних умовах», як то кажуть в народі – «накрило».
У мене, як у військової, певна гамма почуттів загострюється, але тут саме тригером стала – російська. Якби наше суспільство мало хоч трохи толерування до військових (та просто до людей), для яких російська є травматична… І в закладах, і в соціальних місцях мало би бути прийнято, що говорити російською — некультурно і може бути травматично для інших.
І якби це суспільство мало хоча б трохи толерування до людей, а не кричали про те, що їм «неудобно»… Якби це убоге суспільство не егоїстично кричало про особистий простір, то багато військових не мали б такої соціальної ізоляції.
Це лише мій особистий досвід, як молодої людини після участі в мовному екстремізмі (себто активізмі, але для цього міста більше підходить слово «екстремізм») і участі в бойових діях. І я реально не знаю, що з цього гірше… Окопи, кров, бруд, страх смерті чи коли після цього всього маєш відстоювати право, щоб тебе той йо*аний барист (перепрошую, але інакше не скажеш) просто українською обслуговував, як нормальну людину, але ж ні, варто влаштувати політичні дебати, щоб добитися, щоби в рідній країні, з тобою говорили рідною мовою.
«Кончений» сюрреалізм …
Але… Це все загальна відповідальність суспільства в першу чергу перед військовими, і якщо ви голосно говорите російською, знайте, що це (хочете того, чи не хочете, спеціально чи ні) може тригерити і травмувати військовий (чи просто людину).
Якщо в публічному просторі ви дозволяєте послуговуватися російською, це ваша в першу чергу безвідповідальність перед військовими. Яких ви травмуєте… Тому в цивільній кав‘ярні, де в своїй більшості говорять російською, я почувалася на психологічному рівні в більшій небезпеці, аніж в окопі, де зі мною мої побратими говорять українською.
Ось така «какая разница».
Марґарита Федоренко
