«Народився бог на санях, в лемківськім містечку Дуклі», – стверджував Богдан-Ігор Антонич. Може й таке. Може, і в Дуклях. Цілком ймовірно, що на санях. А от коли саме народився? Нема відповіді. В Україні розпочалася пора різдвяних та новорічних свят. Але ніхто точно не знає, коли і що святкувати. Бо свята за новими та старим стилем так поспліталися докупи в народній фантазії, що позбивали з пантелику навіть електронні календарі.
«Давайте вже після свят!». Давайте! Але не ясно, коли вони починаються і коли закінчуються. «Від Романа до Йордана українське рамадана». Але коли Романа і Йордана – теж на разі не зрозуміло. Іноді дійсно в «рамаданах» розібратися легше.
Різдво, вареники, Діканька, холодець, олів’є, кутя, шахеди, вибори, Сірія, Усик, шабля Мазепи, «орєшнік», Залужний, друга підчерга третьої черги, матірбожацарицянебесна, мандарини, йолка… Вавилон… Вавилон ХХ… Вавилон ХХІ…
– Христос воскрес!
– Та яке?
– А що?
– Рождається!
– А, точно… Попробуй за всім услідить…
– А коли воно Маланка цей год?
– По старому, чи по новому?
– Та по-любому.
– Хто його зна, треба в інтернеті погуглити.
Коли колядувати, коли щедрувати, чим посипати і посівати – нема чіткої однозначної відповіді. За обставинами та внутрішньою інтуїцією.
Діти, скориставшись загальним хаосом, про всяк випадок святкують обох «Миколаїв» і вимагають дарунків і 6-го і 19-го грудня.
– Це коли тепер, по новому стилю, треба в ополонку пірнати? – цікавляться найбільші відчайдухи.
– Не знаю, наче 10-го, чи якого?
Та й яка ополонка, коли навіть погода заплуталась. Надворі в кінці грудня, – як в кінці березня, а на Водохреща вже можна й картоплю саджати, коли так справи далі підуть. Немає ополонок і не передбачається в найближчих осяжних прогнозах. З заздрістю дивимося новини про великі снігопади в Італії.
– Ти пам’ятаєш, який сніг був у дитинстві?
– Пам’ятаю! Кучугури під саму стріху!
– А у «Северині Наливайку» Вінграновського люди в хати по димарях влазили, бо не могли двері від снігу відкопать.
– Ех, були часи!
21-го будемо святкувати коронацію Дональда Трампа у Білому домі. «Ой на того, Дональда, та на Трампа». Він мир обіцяв. Побачим-побачим… Колись може й колядки з’являться. «Коляд-коляда-коляда, Трамп з-за печі вигляда. Дональд Трамп – не простий, дайте шаг золотий». А в Трампа ж і Меланка є!
Таке сум’яття в святах – ознака зламних часів, у які ми живемо. Хаос у світі, тотальне невпорядкування в календарях, в серцях і душах людських. Це ненормально, але – нормально. Мусимо перейти і через це. Великі часи завжди складні й незрозумілі.
Мабуть, так як ми, колись почувалися давні наші пращури, коли одного дня утопили (чи то в Дніпрі, чи то в Почайні) старих дерев’яних богів, і дали – нового бога. Тоді думкою людей теж мало хто цікавився. Нічого, звикли. І об’єднали Івана Купала з Іваном Предтечою, а Колодія успішно собі пристосували до початку Великоднього посту. Через вогнище стрибали собі й далі, пекли ті ж самі млинці і шукали папороть в темному лісі.
Зрештою, в жодній заповіді біблійній не йдеться про те, що на паску треба кабана заколоть, освятити кільце ковбаси, і пофарбувати курячі яйця. Люди пристосуються. Святкування релігійних свят стало в Україні однією з ознак ідентифікації. Ти коли Різдво святкуєш? І не поспішай відповідати. Це тест на ідеологічну грамотність. Це перевірка: наш чи не наш? Свій чи чужий?
Особисто знаю родину, де чоловік та дружина святкують Різдво нарізно. Вона – 25 грудня, він – 7-го січня. Сваряться, дискутують: діди-прадіди так святкували… діди прадіди в могилах давно, яка їм різниця… треба так, як живі люди… а як люди… хто як…
— Раніше воно якось простіше: новий год, перше мая, сьоме ноября.
– Яке ноября? Ви що в совок захотіли?
– Та, ні, просто згадую.
— В мене раніше день народження на Спаса випадав, а тепер нічого, – просто день, як день, – жаліються жертви календарних репресій.
Найхитріші тихо святкують все підряд. І по старому стилю, й по новому. Навіть ще добирають потроху «празників» з третіх конфесій. Дві Покрови, два нових роки, два Різдви. Три Паски. А чого три? Ще є «єврейські кучки». А, точно.
У нас така культура, така історія, такі традиції. Навіть історики та етнографи часом не втнуть, що воно, де, коли і у який спосіб. Але це – добре. Як не дивно, таке розмаїття така мозаїчність і полісанктність – ознака національної єдності. Не треба цього боятися, не треба цим дратуватися. Підстав для обурення й так вистачає з головою.
Найголовніше, що в ці непрості часи, в часи війни і повітряних тривог, в часи великих труднощів та іспитів ми зберегли здатність святкувати і радіти життю. Ми не намагаємося жити. Ми – живемо. Бо іншої нагоди не буде. На жаль, чи може на щастя, так людський світ влаштований. І щоб там не було, як би там не склалося, ми точно впевнені, що у Святий вечір обов’язково зійде перша зоря у вечірньому небі. І ми сядемо до столу, скуштуємо куті, вип’ємо по чарці. І пом’янемо тих, кого немає, і подякуємо тим, хто вистояв, хто захистив.
І нехай повз ту першу небесну зорю десь противно продиренчить черговий іранський шахед, мусимо бути абсолютно впевнені: Зірка Різдва здолає темінь. І по старому стилю, й по новому!
«Ніч у сніговій завії
Крутиться довкола стріх.
На долонях у Марії –
Місяць – золотий горіх»…
Віталій Чепинога
