Перед нами незримі ліси,
світ очищений поміж нами.
І нащо мені ці плюси
в порівнянні із мінусами?
Перед нами незмірність води –
не дощі, а мій сумнів сухий.
Чи ми вірно ідемо туди?
Чи з тієї ступили ноги?
Ми – останні, і це не пророцтво.
Де поділися знаки і звуки?
І повітря розріджений оцет
обпікає нам губи і руки (Борисові Щавурському)
(Василь Махно. Схима. Тернопіль. 1993)
Цю збірочку, як і збірку літгурту “Західний вітер”, я купив на тернопільському залізничному вокзалі влітку 1994. І вірш той самий, який мені подобався 30 років тому.
Раніше ні про Махна, який був моїм земляком, народжений в Чорткові, а дідо його був з Базару і мав прізвище Кардинал; ні про Безкоровайного зі Щавурським я не чув.
Пам’ятаю, як запитав свою сусідку, студентку української філогії Тернопільського педінституту, чи чула вона про цих хлопців, двоє з яких викладали в тому ж педінституті?
Відповідь була стандартна: чула, та вони всі оті, як воно, постмодерністи чи що… З тієї відповіді зрозумів, що хлопцям у Тернополі, ой, як не просто.
Моя рецензія на “Західний вітер” розставила приорітети: Махно є поетом, Щавурський на шляху до поезії, а Гордій Безкоровайний є найслабшим серед них. Я не був пророком, але для Безкоровайного моя оцінка стала випробуванням, якого він не витримав, відійшовши від писання віршів. Пізніше я приятелював з його батьком Євгеном, який був головою Тернопільських письменників і помер на цьому посту. То старший Безкоровайний мені казав, що у Спілку він вступив лише тому, аби розрухати Гордія, – не розрухав…
Махна я побачив у червні 1995 в Ірпені, він “полював” за Драчем, бо дуже хотів потрапити на 
дипломатичну службу і виїхати за кордон. Його мрія здійснилася восени 2000-го, коли батьки дружини виграли “грін-карту” і вся родина махнула у благословенну Гамерику…
Після презентації моєї збірки “Звичайний читач” на відкритті книгарні “Джура” у Тернополі, ми – Процюк, Махно і я, – коротко пішли на каву, попрощавшись з Василем, який ось-ось мав залишити Тернопіль. Бесіди не пригадую, якась загальна із побажанням “щасливої дороги”.
Махно з роками не так вишколив себе на письменника, як вихолостив, і читати мені його було все нудніше, аж поки, після книжки “Ровер”, я закинув ці спроби, як безперспективні для мене. Я не читаю авторів, які шаманять словом задля шаманства і аж зі шкіри лізуть, аби показатися великими писателями. Їхній хворобливий еґоцентризм не відкриває жодних світів, окрім їхніх психологічних болячок. Мені ж досить своїх…
Окрім того, літературна кон’юнктура була не на моєму боці, й Махно все частіше говорив негативно про мою літкритичну практику, що мені передавалося майже одразу.
Найцікавішим поетом із “Західного Вітру” залишився Борис Щавурський, який пише мало, якщо взагалі пише, займаючись редагуванням текстів і упорядкуванням ріжного роду книжок. Махно ж трактує себе як великого письменника, і цим додає собі власної величі. Його двотомник, виданий “Старим Левом” констатував Махнову велич і значущість. З чим я його й вітаю…
Найщирішим Махно залишався 30 років тому, коли ще українське єство проривалося крізь загати його майбутньої величі і погано прихованого снобізму…
Євген Баран
