Довго до мене гукала земля і нарешті догукалася. Якоїсь весни дав я зорати на сільській дачі сотку перелогу між старими яблунями. Грядки робили, наче бавилися. Земля легка і пориста, як перетрухле дерево. Садити згодилася баба Литвачка, що за моїм потічком випасала кіз. Вузлик живої плоті в бавовняній хламидині, руки-галузочки, стерте вітром личко, ямка беззубого рота. Боса. Дев’яносторічна дітвачка.
«Ворожіля, – казали про неї в селі. – Варить крупи зозулі на провіщення, замовляє гаддя, норовить пробігти під райдугою, цибулю в чоботи січе… Але най вам саджає – позад неї зеленина як дурна гучить. Не бере її ні тля, ні червак. Знає баба щось таке…»
Литвачка глянула на магазинні пачечки з насінням і пісно скривилася. Подалася за своїм. Кози рушили за нею, стара мовила слово – занурили в траву писки. Принесла клуночки, розклала на вереті. Пересипала насіння крізь пальці, дмухала на нього, шептала: «Прийми і верни… Дай зарод на рот…» А нігтем боржій відбирала насінини.
– Ви їх рахуєте? – здивувався я.
– Нащо мені рахувати – в Бога все на заміті. У нього й те пораховано, що людям видиться пустим. Набралися землі, як дурний страху, папери справили, а персть умліває. Без поклону, без рук, без гною і попелу, без цятки поту. Де видано, аби насищатися без землі? Де таке заповідано? Куди від неї втечеш, від землиці? Сама покличе. Не підеш сам – понесуть. Не поклонишся – покладуть лежма…
Потім ми сіяли.
– Густенько сипте, купно, – раяла Литвачка. – Зерно, як чоловік: одненьке довше проростає, ніж кинута жменя в ґрунт.
По роботі я пригощав її наливкою і шоколадом. Вона довго і вдумливо обертала в роті шматок. Обабіч мого обійстя чулися голоси. На лівому схилі саджали картоплю, на правому – копали могилу в «тину». Тином тут називають цвинтар. У полудень дзвонило – хтось помер. Литвачка обтерла долонькою губи і протяжно мовила:
– І ті скородять ямки, і ті. І ті садити ладяться, і ті… Одні насіння, другі – тіло. Все землею прийметься, все вернеться. Велика сила обертає світом…
Кози просилися додому, та стара щось гукнула їм і вони притихли. Я запитав її:
– Що дає вам регулу (енергію, снагу) в такі красні літа?
– А землиця, мій солодкий, і дає. Держися землі – і она ’ тя вдержить. З Благовіщення до Покрови я з нею і рукою, і ногою. Боса, бо ноги – то корінь землі. А взимі під онучку тулю цибулю, капустину, травицю, лист. Те, що земля за літо приготовила, святилася б. Від того й крівця молодиться. Має заживу.
Сонною вулицею, збиваючи мертву пилюку, пройшов «упровід». Похорон. Живий ланцюг – попереду мертвий – піднявся вузьким прогоном. Коли стали над гробом, почулося глухе жіноче голосіння. Литвачка уважним взором старої птиці оглянула цвинтарний берег і тихо прошелестіла:
– Що тут ревати. Кождому – своя лопата пережиття. На Бога скаржитися нікуди. Що ревати, коли нас закопують у землю. Ми ж насіння…
«Таки вона «щось» знає», – подумав я, тамуючи незрозумілу бентегу.
Литвачка за три роки й сама одійшла. «Рачиця дозналася за її молоду крівцю». Внуки хотіли було відвезти її до лікарні, але стара не далася: «За павутину не вдержишся». Труну справили маленьку і вузьку, як для дитини. З чотирьох дощок. Прогоном ніс її на плечі один чоловік. Насіння важким не буває.
Мирослав Дочинець
