Колеги нарешті звернули увагу на те, що робиться в їхній «рідній хаті» – Інституті журналістики КНУ. Рівень деградації цього столичного вузу уже неможливо приховувати. Допоміг професор Микита Василенко. Його «екстравагантні» сепарські, сексистські публікації – це верхівка навіть не айсберга, а копиці гнилої соломи.
Здебільшого про “проблемки” в рідній хаті колеги перешіптувалися на зустрічах випускників, пліткували в кафешках, редакціях, але сміття з хати не виносили. От такий дух корпоративної єдності.
За своє життя я двічі публічно конфліктував з керівництвом цієї купи соломи. Вперше, коли родич президента Леоніда Кравчука директор Інституту Анатолій Москаленко дружно з іншими реакціонерами накинувся на приватну телекомпанію “Гравіс”, яку я мав честь очолювати в 1994 році. А ще мав нахабство критикувати «першого всенародно обраного президента». Так тоді накинулися, що навіть закрили під час дострокових президентських виборів нашу телекомпанію – одного з нечисленних незалежних від компартійної мафії телемовника.
Тоді я публічно говорив, що думаю і про директора, і про кумівський свинарник, на який він перетворював вуз, який би мав бути кузнею української еліти. Тоді наслухався і натерпівся. Ким тільки мене не обзивали, хто тільки тоді від мене не відвертався: тварина невдячна, на святе плюнув…
Вдруге стався конфлікт на річницю випуску нашого курсу. Це вже після анексії Криму і частини Донбасу. Зустрілися після років небачення колеги. Зустрілися згадати, пореготати, покепкувати один над одними і перекинутися думками, куди кого життєва доріжка водила. Орендували невеличку залу побіля Інституту.
Тільки розпочали застілля, приходить директор інституту журналістики Володимир Різун. Уже видно було від дверей, що добре піддатий. Знайшов привід – книжку видав з переліком всіх випускників факультету-інституту і вирішив нас книжкою обдарувати. Добре, вирішив, 
то й вирішив. Подякували. Але ж Володимир Володимирович, як вже я сказав, прийшов добре хильнувши, язик його рвався до роботи. А тут – свіжі вуха відомих людей…
І от сидять дорослі, поважні, посивілі і облисілі випускники і 20 хвилин терплять пʼяну балачку Різуна. Про що балачка? Та звісно ж, про те, який він геніальний-талановитий, як з провінційного Бахмача доріс до директора такого престижного вузу та ще й доктором філології попутно став…
Моє терпіння луснуло. Перервав потік самолюбування і пихатості. І сказав те, що давно крутилося у однокурсників на думці, та все чомусь сказати не виходило. Сказав про неадекватну хамську його поведінку, сказав, що і він, і більшість викладачів вузу має особисто до професії журналіста таке відношення, як свиня до лижного спорту. Про те, які жалюгідні кадри штампує цей вуз. Говорив як багаторічний роботодавець, який ці кадри обходив десятою дорогою, щоб не мати проблем з перенавчанням з нуля.
І що ви думаєте? Встав і пішов Різун? Ні, стоїть пʼяно либиться. Тому пішов я. Залишатися після сказаного при дружньому мовчанні моїх стриманих і мудрих колег уже точно не виглядало доцільним.
Цей вуз безнадійно хворий. І хворий давно. Отримує держфінансування, має гарне приміщення і обслуговує дітей-онуків співробітників вузу і дітей-онуків зговірливих випускників. Всіх все влаштовує у цій купі соломи. А журналістика? Та така здебільшого, як і описаний вуз. Якщо й зʼявляється щось світле і розумне в медіа, то це не завдяки, а всупереч профільній освіті.
Віктор Лешик
