Чернівці в очікуванні Різдва. Різдво 25 грудня на Буковині традиційно святкує багато хто, вся чимала румунська громада, німці, поляки, чехи та інші шановані тут громадяни. А тому настрій піднесений, щемний, повертає у спогади. Колись, як я ще працював на посаді головного редактора газети Чернівецької облдержадміністрації та облради, траплялися історії із життя, які закарбувалися у пам’яті надовго.
Тоді область якраз очолював добротний міцний голова ОДА Теофіл Бауер, у майбутньому посол України в Румунії. І я зі своєю скромною долею, звісно, великою мірою залежав від 
нього. Бо газету ми створили разом, а він вів непримиренні війни з «есдеками».
«Есдеки» ж робили все, щоби Бауера змістити з посади на користь свого. СДПУ(о) ж бо — партія чернівецька, тому не сидіти у Першому кабінеті їм було не комільфо. Якось, у момент, коли над Бауером навис черговий Дамоклів меч, забіг у редакцію мій прекрасний друг, відомий футбольний функціонер, голова обласної федерації, інспектор Вищої футбольної ліги Борис Горєліков. Це дуже достойний чернівчанин, багаторічний директор залізобетонного заводу, який, крім того, організовував регулярні тоді турніри з футболу на призи газети «Голос України». У яких, до речі, демонстрував майстерність нинішній депутат Верховної Ради від «Слуги народу» Георгій Мазурашу.
— Ти чєво такой кіслий? — запитав мене Борис Аронович.
— Так Бауера знімають, а знімуть його, то і мені дадуть, швидше за все, по одному місці мішалкою.
— Ето нє дєло. Нада єхать к Ноліку, пусть включаєтся, ми тєбя нє здадім.
Тут треба сказати, що Нолік — Нойх Кауфманський був равином. Борис Аронович ганяв з ним м’яча у дворі поміж простирадл та панталонів тьоті Беті, а тому, як добропорядний єврей, був з ребе на короткій нозі. Навіть звертався до нього з проханням, щоб він переписав і мене у євреї.
— Нолік, сдєлай Сєрьогу маланцем, чтоб он смог вмєстє со мной чухнуть на ПМЖ в Германію. Але почувши від Нойха, що тому доведеться регулярно перевіряти, чи у мене нема сала у холодильнику, відкинув цю геніальну ідею.
— Он єщьо будєт шарить по нашему салу, — сказав тоді обурений Горєліков.
… Ребе ми застали за тарілкою зупи у їдальні при синагозі на вулиці Лук’яна Кобилиці. У мундирі равина з безліччю висячих шнурків на поясі. На лавочках тісно тулилися абсолютно православні жіночки з курми, сиром та бринзою на колінах.
— Нєт, ну ти відіш, у моєво лучшего друга проблєма, Бауера снімают, а он тут супчік сєбє кушаєт.
— Когда снімают? — справився ребе.
— Может і сєгодня. Нада, Нолік, чтоби ти помолілся за Бауера, шоб еті шльоцикі єго нє снялі. Только отнєсісь серйозно, бо снімут Бауера, і Серьогє — ґєпєйґєр. Сєрьога, дай єму пару рублєй.
Я витягнув 100 гривень — чималі на той час гроші.
— Ти что, ето много. На, у мєня єсть 50. Нолік, на тєбє дєньгі, только сдєлай всьо правільно, возьмі большую кнігу, ну ти знаєш какую, і поході по могілам, Бауер должен работать, он нормальний мужик.
Через тиждень Борис Аронович залетів до мене, як у молодості у штрафний майданчик.
— Ти слишал, Бауера попьорлі, нада єхать к Ноліку, он нє рєшил вопрос.
Ребе ми знову застали за обіднім столом, з тим же курячим бульйончиком. У передпокої синагоги знову сиділи сільські жінки, котрі зневірившись у своїх попах, несли курей равинові.
— Нойх, ти слишал Бауера снялі? Ти нічєго нє рєшіл, отдай Серьогє дєньгі.
— Когда снялі? — абсолютно спокійно відреагував мудрий і шанований ребе, який, схоже, звик до регулярних рекламацій.
— Вчєра, — заявив Борис Аронович.
— Ну, і шо ви хотітє?
— Как что, нє сдєлал дєло — отдай дєньгі.
— Боря, ви сколько далі, 50 грівен? Он нєдєлю проработал? Проработал! І шо ти хочєш? Ви уплатілі только за нєдєлю…
Сьогодні, на жаль, ці веселі, колоритні, шановані у Чернівцях люди вже не з нами. А з ними було так надійно та затишно. Як і з тими абсолютно звичайними чернівчанами, про яких наступна моя оповідка.
Колись у тодішнього міського голови Миколи Федорука був прекрасний заступник – Ігор Васійчук, на жаль, теж покійний. Схоже, такі люди швидко згорають, бо віддають себе світові повністю. Ігор Васійчук був народним чиновником, доступним, цікавим, веселим. Багато хто пам’ятає, як брали за душу його зажурені пісні під гітару. А у чоловічу баню щочетверга з ним збиралася компанія друзів, до яких я теж був зарахований. Компанія була різношерстною: комунальники, даїшник, журналіст, ще кілька поважних осіб і душа колективу — автобусник Гена. Того разу якраз святкували його День народження, і після принесення всіх дарів присутніми данайцями, нарешті з вітальним словом виступив Ігор Васійчук, безсумнівний лідер зібрання. По шикарному гуморному спітчу він видав родзинку.
— А тепер головне, вручаю тобі, шановний Геннадію, грамоту від Чернівецької міської ради з гербовою печаткою і підписом заступника міського голови, оскільки той у відпустці: «Цим документом засвідчується висока порядність та чітка громадська позиція Геннадія Клебанова, його неоціненний вклад у розвиток Чернівців, транспортної галузі міста та з нагоди Дня народження. А також надається безстроковий дозвіл на відвідини жіночої лазні на вулиці Боженка».
І все б цим жартом і завершилося, але після імпровізованого банкету, співів та реготів забаглося відвідати ще й винний погребок навпроти лазні на площі Святої Діви Марії. І ось там когось осяяла прекрасна думка — перевірити дію документа про дозвіл у жіночу лазню на приктиці. Тим більше, що жіноча лазня від чоловічої знаходилася за 200 метрів. А яка гусарська компанія омитих цілющою водою та оковитою чоловіків неспроможна подолати ці нещасні метри?
Тепер на місці реконструйованої бані працює румунське консульство. А тоді на передноворічний мороз, паруючи як щойно здоєне молоко, з дверей лазні виходили рожевощокі жіночки, прекрасні як Венери у різних поколіннях. Коли ж пропустивши пань, до приймального покою акуратно вдерлася чоловіча компанія на чолі з Геною, жінки у залі повискакували з-під сушок. Але їх випередила спритна касирка з будки біля дверей.
— Ви куди претеся? Це жіноча баня, понапиваються і вже лізуть до голих жінок. Ану, забирайтеся звідси!
— Позвольтє! — аргументовано заявив 55-річний Гена, — я імею право. Вот вам докумєнт.
Читала грамоту пані довго, раз-по-раз протираючи запотілі від напіводягненого контингенту закладу окуляри. Крутила папером і так, і сяк.
— Женщіна, давайтє бистрєє, сколько мнє тут торчать нємитому, — прискорював процес ідентифікації Геннадій.
Нарешті жіночка у синьому халаті видала шедевральне:
— Ну, я не знаю, як Васійчук підписав, то заходьте. Але що люди скажуть?!
… Такими колись були Чернівці, які сьогодні ведуть жорстоку війну з російськими окупантами і колишніми владцями, котрі добили місто до ручки. Нема тих Чернівців. Роз’їхалися, розбрелися, збайдужіли, лежать на єврейському та християнському цвинтарях. Але пам’ятати їх такими ми зобов’язані, особливо у переддень Різдва та Нового року. Ла мулц ань! Ле хаїм! Хай щастить! Нова радість стала…
Сергій Сулима
