Поезія за муром, наче звір
з іржавими голодними очима,
в її утробі скло загаслих зір
і леза крил старого херувима, –
затисла горло місячне, немов
рука коханки, і щелепи вовчі
зціпила, і солодку п’є любов,
і дивиться в його безумні очі.
Труп місяця поховано у сні,
як у воді, де і слідів немає.
… Я йду за мур опівночі – мені
заритий місяць в мозок проростає.
(Віктор Nеборак. ЛІТОСТРОТОN. Львів. 2001)
Віктор Неборак – одна із найдраматичніших постатей українського літпроцесу перших 25 років української незалежности. Я про нього чув і бачився з ним в коридорах філфаку Львівського університету, він на курс був старший, а вперше ми говорили і сиділи в кумпанії наприкінці грудня 1984 у Львові. У хлопців філфаку була традиція, повернувшись до Львова, зустріти знайомих навпроти головного корпусу ЛДУ.
Я тоді приїхав з Криму, Неборак з Донецька, було ще декілька хлопців, усіх не пригадую. Ми волочилися по якихось пивних і забігайлівках, і кожний ділився своєю історією. Відтак я його побачив уже в Києві в стінах Інституту літератури. Він закінчував навчання в аспірантурі у Новиченка, я лише поступив. Неборак мав за плечима першу збірку у “братській” могилі, де одним з його колег-авторів був Ірванець, і вже став відомим своєю участю у літгурті “Бу-Ба-Бу”.
Слухав я його виступ на поетичному фестивалі у вересні 1990, де він виступав у ролі автора популярної експериментальної збірки “Літаюча голова”. А з осени 1992, фактично з березня 1993, ми опинилися на одному місці праці – Львівському відділенні ІЛ ім. Шевченка, щоправда у різних відділах. Неборак повернувся з Канади, де був кілька місяців і цікаво розповідав про тамтешні пригоди.
Коли 1993 вийшла його збірка “Alter ego”, то на роботі Неборак повідомив, що збірка вийшла в Києві за гроші спонсора, а тому подарувати її не може. Хто хоче, може придбати в книгарні на Академічній. Я придбав. Пригадую ціну – 26 тисяч купонокарбованців. Немалі гроші на той час. Декілька разів ми сиділи разом у Петра Ляшкевича, але дружніх стосунків так і не склалося.
У травні 1994 я був на ювілейному вечорі “Бу-Ба-Бу” у театрі Заньковецької, який вів Віктор Морозов і роздразнив їх запискою від Юліана Покириса, яку Морозов прочитав на завершення вечора. Улітку 1994 я перебрався до Станиславова і тут написав рецензію на “Alter ego”, яку спочатку подав у “Перевал”, але Василь Добрянський відмовився друкувати, сказавши: “Старий, епоха рецензій у минулому”, я переслав рецензію у “Світо-Вид”, де вона і була видрукована.
Двічі ми з Небораком пробували заприятелювати, 2002, коли вийшло його вибране “ЛІТОСТРОТОN”, яке подавалося на Шевченківську премію, і 2015. Але це вже був инчий Неборак, чия історія стала драматично-трагедійною. Пригадую, як він мені телефонував із Закарпаття, куди поїхав до Мідянки. Віктор вийшов з грошей і просив надіслати, бо не ставало на дорогу. Гроші я вислав і він, повернувшись до Львова, відразу віддав борг.
Я приїжджав у серпні 2015 в музей Франка, де Горак запросив мене виступити про Івана Франка, що мене застало зненацька, і зустрічав мене Неборак, ми ходили до Петра Ляшкевича, на Личаківку відвідували могили Назара Гончара, Ігоря Римарука й Івана Франка (є знимки), а увечері сиділи у Ляшкевича, поки Неборак не заснув, а тоді пішли вже спати й ми.
Дружби у нас не вийшло. Надто різні ми були. І різний досвід. А окрім всього, не позбувся Віктор і неприхованого роздратування до моєї манери говорити, що особливо виявилося, коли в 2015 році я організував йому і Марії Шунь зустріч в Прикарпатському університеті, коли він десь агресивно зреагував на мою невинну репліку під час презентації.
Віктор Неборак нагадував мені Сократа, високе чоло, лиса голова, уважний погляд з-під густих брів, спортивна боксерська постать, в юности він був переможцем чи призером чемпіонату України з боксу серед юнаків. Розповідав він блискуче. Ерудицію мав унікальну. І поетом був глибинним, справжнім. Отой “бубабістський” період, додавши популярности, десь зашкодив в подальшому творчому житті Неборака.
Як поет і мислитель, він був на голову цікавіший за Андруховича. Про Ірванця, який теж був цікавим співрозмовником, тут не говорю, бо він все-таки губився зі своєю гумористично-пародійною манерою серед приятелів – поважного і філософічного Неборака і театралізованого денді Андруховича. Концептуально “Бу-Ба-Бу” сформоване публікаціями і виступами Неборака. Але вся слава діставалася Андруховичу, якому просто неймовірно щастило (повертаючись в травні 1997 з київської презентації книжки прози Андрухович у 
потязі признався N., що починає боятися везіння й не може його зрозуміти). Можливо, саме це везіння товариша і спричинилося до тієї внутрішньої драми, яка випалювала Неборака. Йому так і не віддали належне як авторові цікавої монографії про Котляревського і Вергілія, не зауважили його критики Франка-поета.
Що вже казати про організаторський талант Неборака: скільки літературно-мистецьких зустрічей і презентацій ним організовано у Львові. А отой шкандаль із “Записками самашедшого”, коли Неборак і Котик організували об’єктивне обговорення відверто слабкого тексту Ліни Костенко, що було потрактовано мало що не як замах на добре ім’я письменниці-клясикині. Критика – це завжди самурайство, і хлопці відчули усю непривабливість банальної істини на власній шкірі.
Віктор Неборак – се окрема плянета в українському процесі першої чверти самостійности, який став жертвою карнавальної ідеї як літературної панацеї (циркового фіглярства в мистецтві). І хоча він своєю драматичної історією не вписується у ваґабундівський контекст, але найяскравішим періодом творчости зав’язаний на ньому. Ваґабундівська тінь не пробачає зради і жорстоко мститься непокірним…
Євген Баран
P.S.
Віктор Неборак, будучи надзвичайно талановитим, зберіг в собі ще й адекватну і порядну людину. Без гнилі самозамилування і егоцентризму. Тримався просто, не як небожитель. Таким бачила і знала його у Львові, на моєму літературному вечорі, і в Коктебелі на відпочинку, де обмінялися книжками, я йому мій роман “Шлюб із кухлем пільзенського пива”, а він мені – вже зі Львова надіслав – книгу “БуБаБу”. На моєму вечорі виступив в тому сенсі, що у 2007 він з цікавістю прочитав “Шлюб…” Лесі Степовички, а тепер ним захопилася молодша генерація, зокрема, одна з його доньок та її подруги. І тоді й тепер дякую панові Віктору за приязні слова, які підтримують дух автора.
Lessya Stepovychka
А мені він завжди нагадував Поля Верлена. Не лише зовнішньо, хоча з цього усе починається.
Олег Соловей
