Кому від цього стало легше,
що ти рядки заримував?
Це небо, чисте і лелече,
тобі народ порятував…
А що несеш йому натомість –
словесну манну? настрій? біль?
Поему? повість? Може, совість?
Чи афоризма вбогу сіль?
Уважне серце так потрібне…
Людських надій – найвищий строк.
Як древо хлібне й небо срібне,
потрібен світові пророк!..
(Юрій Андрухович. Небо і площі. Київ. 1985)
Шляхи Господні несповідимі. Коли мій старший брат Олесь розповідав про якогось талановитого молодого поета Юрка Андруховича, я не знав, що мимоволі стану його антагоністом у літературі, бо, як людини, автора не знав і не знаю. Тоді, в далекому 1985, коли вже влітку у Дрогобичі я придбав дві книжечки молодих авторів, Василя Левицького “Великий день” і Юрія Андруховича “Небо і площі”, не думав, що доля так мудро розпорядиться.
Я виростав як читач молодої української літератури на цих авторах, і до 1993 року Андрухович залишався моїм автором. Навіть та “шкандальна” репліка “Вінок на могилу БУ-БА-БУ”, опублікована в грудні 1992 у “POST-Поступі”, не була виступом проти Андруховича, а реакцією на провальну презентацію “Четверга” в листопаді 1992 у київському будинку актора. У чому автори теж не були винні, сталося банальне запізнення поїзда і хтось там спізнився, що зламало задум презентації. Банальний випадок. А може доля…
Ніхто не зауважив, що проект БУ-БА-БУ остаточно був “похований” у грудні 2024, коли в Франківську на зустріч із Ірванцем у андруховичівському “ВАҐАБУНДО” прийшло з десяток людей. Але про це досить.
Андрухович заповідався на доброго поета і напевне став би ним, якби ідея карнавалізації літератури не перевернула як саме життя Андруховича, так і його творчу долю. Тут свою ролю зіграв московський інститут літератури, який перетворив романтика Андруховича у мисливця за европейською кон’юнктурою і епігона европейських літературних перверсій під ваґабундівським титулом “Патріарх Бу-Ба-Бу”. Мандрівний цирк ваґабундо зринає у творах Андруховича з 1987, а саме слово означає “шибеник”, “бешкетник”. Оце бешкетування на руїнах совіцького літературного канону перетворилося у сумну візію творчої долі Андруховича.
А поетом він заповідався добрим, бо виростав на традиції Рільке й Антонича. Навіть у цій 
першій книзі, де редактором виступив Василь Герасим’юк, а рецензентом Микола Рябчук, є декілька віршів, які викликають моє читацьке захоплення і через роки. Але це в мені говорить ностальгія за молодістю, яка не повернеться.
Історія дедикації на книжечці проста. Це сталося в Інституті літератури у вересні 1990, напередодні поетичного фестивалю “Золотий гомін”. Я підійшов до Андруховича після якогось заходу в Актовій залі на другому поверсі, попросивши автограф, який маю на двох книжках, оцій первій й “Екзотичних птахах…” 1989 (друга дедикація розпочинається вже зі слів “Дорогому Євгенові…”).
Оскільки заочно ми були знайомі через мого брата, з яким Андрухович зустрічався в франківській обласній друкарні, то жодних застережень не було. Просто доля розпорядилася інакше. А все тому, що шляхи Господні несповідимі, і ми не могли передбачити, що станеться з нами через якихось 34 роки…
Євген Баран
P.S.
… агресивна груповщина під знаком, або точніше – тавром “авангардовості”, на жаль, зробила свою справу, особливо у вживленні ненормативної лексики в тексти, на що так легко повелася молодь. З’явилася каста “кумирів”, яким, виявляється МОЖНА. Цинізм у тому, що декого з скороспілих “класиків” ввели в шкільну програму (для масового “виховання” нових “цінностей” чи що?!). … Але з іншого боку вони гартували тих, кого не затягли в свою орбіту. Можливо, це є нормальний процес при натиску й спротиві, який спонукає до руху й розвитку?!
Микола Гриценко
Так і є, інакше не може бути
Євген Баран
Андрухович полишиться добрим поетом, автором доброго новельного циклу «Зліва де серце» (чудовий фільм Дончика «Кисневий голод»). Да і усе. Проза усуціль макулатура. Поведінка у літературі — ганебна. Час розсудить
Роман Кухарук
Андрухович скоріш був титулованим учасником групи. А її натхненником став Віктор Неборак. “Малюю бабу голуБУ…” Це з віршованого маніфесту. Їм усе ж тоді вдалося головне – зацікавити молодь сучасною поезією. Правда, водночас вони закоренили звичку слухати поезію, а не читати її. Бо багато їздили і виступали.
Василь Терещук
Я бачу епігона не Європи, а РСФСРівської перебудовної прози
Костянтин Рахно
