Всі поети – онаністи (шучю). Писати гарні вірші можуть виключно невпевнені в собі люди не щасливі в особистому житті. Тобто вони можуть удавати, буцім щасливі, але насправді – нещасні. Натомість прозаїки – ті ще їб..ки, які полюбляють жорстоке порно не тільки на екрані монітора, але й в реальному житті.
І в цьому аспекті українські письменниці на кшталт Забужко чи Матіос – справжні мужики з метровими прутнями та гігабайтним лібідо. До речі, гарна назва для історично-кулінарного роману — “Членкиня з яйцями”. Або для поетичних збірок: “Нічні полюції присвячую тобі” чи “Світанковий суходроч”. Прозаїні, поети, забирайте, не соромтеся.
Але зауважте, що більшіть поетів в Україні – чоловіки. В той час як в довгій прозі (останнім часом) однозначна перевага за жінками. І тільки Василь Шкляр з Кокотюхою, наче атланти утримують гендерний баланс в українській літературі. За що їм шана і категорична подяка.
Це необізнана молодь нехай приймає на обличчя ранні поезії Тичини чи творчість поетів “Розстріляного відродження”, від яких ми торчали ще в пізні 80-ті. Справжні мужики читають Шкляра та Кокотюху! Ну і Мухарського часом.
Сьогоднішні вечір проведу з новим романом пана Василя «Заячий костел»…
Антін Мухарський
