Діялося це в одній європейській столиці. Давніше, ніж може здатися, а водночас не так давно, щоб про це забути. «Ви єщьо всє у нево атсасьотє». Чолов’яга, як бугай на кориді, скинувся зі свого місця за вуличним столиком недешевого ресторану найцентральнішої, яка лише буває, локації. З тих мармиз, які отруїли Литвиненка, які замордували Білозора і вшилися в крим (безкарність!).
Ми проходили повз. Не знаю, що збісило його більше, змусивши так ганебно (і дешево) попалитися, — наша розмова про путіна, чи наша українська, чи те і те разом. росія впродовж сторіч звикла практично безкарно вбивати українців. Українці були селюками і лохами, яких належало висміювати. Українцям було невільно підніматися вище бурлеску і балагану.
Одну таку гиденьку комедійку, до речі, вітчизняно-олігархічного виробництва, мені довелося побачити кілька років тому в автобусі міжнародного сполучення. Пасажирам, більшість яких були українці, було начхати. Довелося підвестися і попрохати водія, також українця, замінити геть не дотепне лайно на залізну людину (якогось іншого диска я при собі не мав).
Й ось, вирушаючи в небуття (я б хотів, щоб він пішов під суд), путін отримує історичний урок, яких у такому вигляді, можливо, ще не бувало. Селюки та лохи перетворили другу армію світу на посміховисько й добриво. «Вєлічіє» здувається, як повітряна кулька. Туди йому й дорога. Воно дуже дорого всім нам обійшлося. Жодний комп’ютер не витримає цього злічити.
Тимофій Гаврилів
