Суспільство

Їхня невишита сорочка або Друг пізнається у війні

Ельмас і Фархад – подружжя аспірантів з Ірану, показали своєму аятоллі середнього пальця ще 10 років тому, накивали п’ятами до США. Те саме колись зробили Пріянка і Радж, ще одна родина студентів, з Індії. Тих та інших знаю давно. Не те, щоб друзі, радше, добрі знайомі. Часом перетинаємося на міжнародних збіговиськах у нас на районі, з дівчатами ділилися рецептами національних кухонь. Голубці, мир, дружба, жуйка.

Донедавна.
Коли зустрілися наприкінці лютого, обидві родини кинулися мені на шию зі співчуттями і трохи не сльозами на очах. Подякувала. З Ельмас і Фархадом відтак – наприкінці червня. Після чемностей «як справи? так само, як зліви», пара одразу ж перейшла в наступ: «Батьки з Тегерана кажуть про жахливу дорожнечу і нестачу продуктів. Просто неймовірна інфляція. Це все через військові дії в твоїй країні. Ми мріємо, щоб ВАШІ ДВА НАРОДИ (виділено мною, ред.), нарешті, помирилися і стали дружити, як раніше. Чому ви цього не хочете?»

Першим бажанням, звісно, було запропонувати подружжю засунути свою геополітику кудись у заднємоторний відсік російського корабля. Але ж то, пані та панове, Америка, край несамовитої ввічливості й політкоректності аж до збочень! Тож натомість цікавлюся, чи змогли б, гм, «дружити», з кимось, хто перед тим, як жорстоко, по-садистськи, вбити, гвалтує? В тім числі дітей. Розстрілює цивільних щодня і щоночі?

Незручна павза у відповідь. Далі мимрення, що «так усе одно продовжуватися не може, е-е…». Але їм дуже шкода. Цьом-папа.

Пріянка і Радж, вчора в супермаркеті.
Дізнаюся, що в них брати-сестри-кузени на Шрі Ланці, де зараз революція, в якій – ви вже здогадалися? – теж «винна Україна». Ні, не тільки вона, гаряче запевняє Пріянка, але через ті «ВАШІ НЕЗГОДИ з росіянами лихоманить увесь світ, скрізь почалися проблеми». В тім числі, й на маленькому затишному острові в Індійському океані, подружжя їздило туди на медовий місяць після шлюбу і перед тим, як перебратися до США. Такий гарний острів, з такою чарівною природою! Ех!..

Шляк би вас трафив. Просунуті, освічені, вже давно громадяни демократичного Заходу, і разом з тим – вузьколобі, з мізками, промитими російським наративом! Не на ваші міста кремлівські бомби падають, але у ваших головах пропагандистька вибухівка успішно здетонувала.

«Усталі ат вайни», авжеж. «Бо скільки ж можна! Ми вашої пшениці дешевої хочемо і на пляжах Шрі Ланки дупу затишно погріти». Тож давайте, українці, не комизьтеся – здавайте території оркам, аби Фархадовим чи Пріянчиним родичам ситіше жилося. Традиційний егоїзм зажирілого зоною комфоpту світу. Не хоче бачити й чути, що його змінюють, ламають через коліно у нього ж на очах. Коли Фархади з Пріянками це, врешті, усвідомлять, буде пізно, їхній звичний світ стане минулим.

Я чудово розумію, що своя невишита сорочка ближча до іранського чи індійського тіла. Що їхні уряди топлять за москву. І що обидва подружжя дивляться телеканали своїх країн, а ті, вслід за «газпром-медіа», брешуть, як дихають. Вживлюють під шкіру російську мантру – не кремль винен, що вбиває, а Україна, яка продовжує чинити спротив.

Ще я розумію, що визначення «добрі знайомі» більше не актуальне, далі – без першого прикметника. Вони на прощання ще раз співчувають, обіцяють за мир молитися. Я це чула вже багато разів, від американців теж. Новітнє правило гарного тону, даруйте за цинізм – після служби в церкві підійти, висловити солідарність з мужнім українським народом. Часом навіть сльозу пустити. Сказати, яка наволоч пуйло, і «хто б міг подумати, щось подібне в ХХІ ст., жахливий жах!».

Ага.
Коли прошу бодай сенаторові своєму зателефонувати, аби пришвидшили лендліз, чимало банально здуваються – «аж» настільки їхнє співчуття не поширюється.

На щастя, є і ті, які реально допомагають. Друг пізнається, коли підставляє плече, а не язика із гарними словами. Імейл: «Слухай, завтра заїдь на таку-то адресу – я там на порозі пакунок з медикаментами залишив, передай своїм в Україну». Автора листа ніколи в очі не бачила і не знаю, чи перетнемося колись. Але вдячна йому всім серцем. Кожному, хто ділом відгукнулися на трагедію моєї країни. Друг пізнається у війні.

Людмила Пустельник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.