Ельмас і Фархад – подружжя аспірантів з Ірану, показали своєму аятоллі середнього пальця ще 10 років тому, накивали п’ятами до США. Те саме колись зробили Пріянка і Радж, ще одна родина студентів, з Індії. Тих та інших знаю давно. Не те, щоб друзі, радше, добрі знайомі. Часом перетинаємося на міжнародних збіговиськах у нас на районі, з дівчатами ділилися рецептами національних кухонь. Голубці, мир, дружба, жуйка.
На хвилі нинішньої, нікуди правди діти, цілком виправданої джонсоманії в Україні, якось випало з уваги, що насправді шановний сер Боріс лише продовжує давню лінію прогресивних англійських державних діячів. Історики добре знають про намагання Великої Британії встановити особливі партнерські стосунки з Україною щонайменше з XVII століття.
Українська кухня, з усіма цими борщами-юнесками, нині в тренді. Але мало хто зауважує, що для українців часто не так важлива сама страва, як процедура, ритуал, форма… Нам треба, щоб спочатку було Слово. Щоб все було визначено й названо. Оце — обід, ото — сніданок, а то — вечеря. І щоб все це було чітко відділене одне від одного, як ото Бог колись відділив світло від темряви, а земну твердь від моря.
