Молимось вогню, первісному богу гордих,
у танку шаленства, у гоні інстинкту.
Хто не втримає ритму, рівноваги, опори —
назавтра попелом крізь землю ростиме.
Молимось вогню, що тужить нашою кров’ю,
що папороть серця запалює покликом предків.
Якби мене попросили обрати одну найшляхетнішу, чи навіть аристократичну рису особистої вдачі/характеру я віддав би перевагу тактовності. Це той дар – не знаю, напевно, набутий чи вроджений – який відрізняє шляхетну людину від духовного плебея. Відчуття такту змушує поважати особистий простір, почуття інших людей, не дозволяє їх ображати, глузувати над огріхами і помилками, водночас підказує найкращі форми для взаємної допомоги одне одному.
Над усе в юності любив увечері гуляти центром Чернігова, де і жив. Щовечора. Тоді на прогулянку мене гнала самотність. Зараз увечері «домотую» кілометри на моєму пішому спідометрі. Денна робота над текстами має змінитися рухом у духовній гармонії.
