Читала, очікуючи удару у саме серце. Трималася, допоки автор не доторкнувся найболючіших ділянок душі. До тих, що викликають і обурення, і сльози відчаю, пробуджують внутрішню війну. Війна ця завжди зі мною, але іноді вщухає. Іноді спалахує, як от зараз, коли Сергій Пантюк у романі «Війна і ми» чесно розповідає про злочин проти мого народу.
Карась — риба типово українська. Архетипна. Як вареник, галушка чи кавун. Якоюсь мірою, це наш тотем. Схожий на українців. Живе, де попало і як прийдеться. Нереститься, коли захоче, і цілий рік. Є жовті, болотні, «золоті» карасі. Олігархи… Може клювать на червяка, на хліб, на кукурудзу, на зерно, на варену картоплю, макуху, голий гачок. А може не клювать взагалі. Незалежно ні від чого… «Нехо!»…
Ялинку в нашій хаті ставили на підлогу, а вершечок все одно доводилось обрізати. Тато сам привозив її з лісу. Ця уральська красуня здавалася зовсім маленькою, порівняно з тими велетенськими деревами, що називалися лісоповалом і які на вантажівці з довгим причепом він возив на станцію. Того разу батько взяв мене з собою, а коли ми приїхали в ліс, дозволив вийти з кабіни, стати оддалік і дивитися, як вантажать повалені і вже «пострижені» ялини.
