Карась — риба типово українська. Архетипна. Як вареник, галушка чи кавун. Якоюсь мірою, це наш тотем. Схожий на українців. Живе, де попало і як прийдеться. Нереститься, коли захоче, і цілий рік. Є жовті, болотні, «золоті» карасі. Олігархи… Може клювать на червяка, на хліб, на кукурудзу, на зерно, на варену картоплю, макуху, голий гачок. А може не клювать взагалі. Незалежно ні від чого… «Нехо!»…
Може залягти на дно, в промерзлому ставку, в муляку, і пролежати там до весни, без води, інтернету й 
генератора. А може лежати в траві, і бути живим цілий день, позбавлений свого природного середовища.
Смачний, але дуже багато кісток. І перш ніж його їсти, варто подумати, чи варто воно того. Кістки абсолютно асиметричні, кострубаті, і непрогнозовані. Навіть деякі мудрі коти побаюються їсти карася. Навчені.
Невибагливий. Може жити в банці, у відрі або в ванній, як у акваріумі.
Карась — українець. Аби в карася був особистий родинний герб, на ньому було б написано давньою латиною: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»… І ще маленькими буквами, по самому краю: «Йдіть на*уй!» Карась — то риба незламності!
Віталій Чепинога
