Суспільство

Мамина ялинка

Ялинку в нашій хаті ставили на підлогу, а вершечок все одно доводилось обрізати. Тато сам привозив її з лісу. Ця уральська красуня здавалася зовсім маленькою, порівняно з тими велетенськими деревами, що називалися лісоповалом і які на вантажівці з довгим причепом він возив на станцію. Того разу батько взяв мене з собою, а коли ми приїхали в ліс, дозволив вийти з кабіни, стати оддалік і дивитися, як вантажать повалені і вже «пострижені» ялини.

Строго-настрого наказав стояти на одному місці. Я й сама нікуди б не рушила, бо у цьому холодному напівтемному царстві, серед височенних, густо припорошених снігом дерев, які вгорі сходилися гілками і майже закривали небо, мені було незатишно і навіть трохи лячно. Хоч поруч був батько, високий і дужий, голосно перемовлялися вантажники і торохтіли трактори, які волочили вирубаною просікою той лісоповал на батькову машину, і луна від їхніх голосів і гуркоту моторів котилася тайгою.

Дорогою назад я аж підстрибувала від нетерплячки похвалитися усім побаченим перед сусідськими дітьми і якнайшвидше занести до хати ялинку, яку тато ще раніше придивився на узліссі і яка тепер їхала в кузові зверху на товстезних стовбурах.

Задовго до Нового року ми з мамою починали готувати для ялинки прикраси. Частину іграшок купували, і потім, уже в Україні, ці простенькі кульки, картонні зайчики і пташки на одній ніжці-прищепці ще довго прикрашали наші новорічні свята. Але більшу частину прикрас — паперові ліхтарики, сніжинки робили своїми руками. Найбільше я чекала, коли ми візьмемося за гірлянди. Для них упродовж усього року збирала фантики з цукерок, акуратно складаючи папірець до папірця. Цукерки в обгортках мені купували рідко, частіше діставалися дешеві подушечки, тому кожний фантик мав цінність.

І от якогось вечора ми з мамою сідали за стіл, я розкладала все своє добро і сортувала його: фантики з дорогих цукерок на одну купку, цупкі із зеленим лісовим орнаментом і рудою білочкою з-під карамельок — на другу, з м’ятних льодяників — на третю. Потім складали фантики «гармошкою», і мама нанизувала їх на довгу нитку, відділяючи один від одного невеличкою соломинкою. Вже на готовій гірлянді розправляла кожен фантик, і він перетворювався на метелика. Крім іграшок і ось таких гірлянд, на ялинку вішали й цукерки.

У перший день нового року я запрошувала до себе гостей — дітей із нашого бараку. Ніну, Валю та їхнього брата Женьку, які жили за стіною. Нам добре було чути, як їхній батько наспівував: «Вівці мої, вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане. Г-е-е-ей…» Після цього протяжного «г-е-е-ей» дядько на хвильку замовкав і, здавалося, схлипував, а потім заводив спочатку…

Далі жила троюрідна сестра Таня — моя ровесниця — з батьками і меншим братом Ростиком. За ними — старша дівчинка, мовчазна і надто серйозна (здається, були вони з Галичини). По Льоньку і його брата Федю ходила трохи далі, до річки, у якій якось ранньою весною, тільки-но скресла крига, я спробувала побродити (зазвичай річка була дуже мілкою) і зачерпнула води у гумові чоботи. Щоб удома не сварили, вирішила обсохнути надворі. Добре, що мама у вікно побачила, як я з чобіт виливаю воду…

Усім дітям, запрошеним на свято, мама загадувала вивчити вірша чи пісню. Потім за цей виступ нагороджала цукерками з ялинки. Крім того, вона припасала ще й олівці, альбоми для малювання, дитячі книжечки — за розгадані загадки, за вірші і пісні. Найгучніше аплодувала нам бабуся, яка випадково почула про мамину ялинку і привела свою внучку. Бабуся була глухувата, і на траурному мітингу після смерті Сталіна спитала, про що тут говорять, а коли дізналася, що вождь народів помер, голосно мовила: «Слава богу! Тепер нас, може, додому пустять».

Директорка школи, яка проводила траурний мітинг, плачучи відчитала її: мовляв, тут таке горе, а декотрі з того, бач, тішаться… Через три роки та ж директорка гнівно таврувала перед спецпоселенцями «культ особи». І хтось із юрби вигукнув: «А та баба була права!»

…Того року мама приготувала нам ще один подарунок — запросила фотографа. Сфотографуватися тоді було непросто: готувалися до такої події заздалегідь. Майстра (а точніше, власника фотоапарата) запрошували додому, в чергу до нього набивалося й чимало сусідів.

На цьому знімку я у святковому білому платті, яке мама пошила зі своєї весільної сукні. Мені майже п’ять з половиною, а сестрі, яку я тримаю за комір, — скоро виповниться рік. Навесні ми назавжди поїдемо з Уралу. Додому, в Україну. А Ніна, Валя і Женька залишаться на Вільві (саме так казали: «на Вільві», хоч це виселок у Пермській області і правильно було б «у Вільві»).

Очевидно, не повернувся на карпатські полонини і їхній батько, який так тужив за отарами. Родина Льоньки і Феді теж залишилась у тих краях: чи то повертатися було нікуди, чи просто не хотіли все починати спочатку. Якось вони приїхали у відпустку і навідали нас. Федя, було йому тоді років десять, лаявся «по-дорослому» при старших і, підійшовши до столу, перехилив батькову чарку. Запросто, і той нічого йому не сказав. Мій батько не стерпів і дорікнув своєму давньому товаришеві. А він засміявся і відповів: «Що я зроблю? Там усі так…»

Моєї троюрідної сестри Тані Криштальської вже давно нема на світі. Немає мами, і батька нема. А я, дивлячись на цей знімок, бачу червоні калачики на підвіконні, морозну зиму за вікном, спуск із гірки під самими вікнами, де було так гамірно й весело, і свої рукавиці, які ввечері мама розморожувала на печі…

Тетяна Колядинська,
знімок зроблено 1 січня 1961 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.