Читала, очікуючи удару у саме серце. Трималася, допоки автор не доторкнувся найболючіших ділянок душі. До тих, що викликають і обурення, і сльози відчаю, пробуджують внутрішню війну. Війна ця завжди зі мною, але іноді вщухає. Іноді спалахує, як от зараз, коли Сергій Пантюк у романі «Війна і ми» чесно розповідає про злочин проти мого народу.
Але цього разу окрім скорботи мене наповнює ще одне почуття – почуття вдячності описаним у романі героям, не вірменам, які запобігли вбивству ще більшої кількості вірмен. Почуття великої вдячності авторові за те, що він про все це написав відверто.
Взагалі вся книга відверта.
Часто навіть занадто. Читала деякі рядки й ніяковіла, але то, мабуть, через мій вік та ще, певно, консервативне виховання. Це не применшує значущості роману, можливо, навіть навпаки.
Книга чесна, я б сказала нахабно чесна, та саме цим обумовлено те, що вона крута. І я рада, що познайомилася з нею.
Вперше почула про роман «Війна і ми» від самого автора, коли він перебував у нашому місті в рамках акції «Книга на Схід». Знайшла, прочитала. Поїхала з нею на фестиваль «Кальміюс» (вже у якості письменника, не побоюся цього слова), де побачила Сергія Пантюка, але не наважилася попросити підписати книгу.
А зараз оце пишу скромний відгук і маю змогу сказати дякую за добрий роман.
Дякую.
Сірануш Арутюнян-Бозоян
