… Я тоді працював заступником редактора чернігівської молодіжної газети «Комсомольський гарт» і мій редактор, щойно відгулявши відпустку, «повний сили та одваги», як казав Павло Тичина, взявся до роботи, а мені порадив аж на три дні поїхати у відрядження, тобто… відпочити: «Адресу вибирай сам, теми матеріалів теж вибери, не забудь узяти відрядження на водія та фотокора…».
Цю книгу я вперше взяв до рук році так у дев’яносто сьомому чи дев’яносто восьмому – через два-три роки після свого повернення з Москви, де прожив шістнадцять літ. Тоді мене ще цікавили погляди інших людей, українців, на той мегаполіс. Я прочитав може з чверть книги й покинув, бо, по-перше, не звик до матюччя в художніх текстах – вони мене просто вбивали, а по-друге, я абсолютно не поділяв бачення автором Москви року 1991-го. Чому?
Рибу Андрій Ворон називав не просто їжею, але й ліками. І коли ми жили з ним у Горовому Гнізді, то вона часто була на нашому столі. Пстругів дід Андрій ловив у потоках на жилку, а річкову — руками в ямах під берегом. Іноді вилов був чималий і він солив-маринував рибу в глиняному горнеці, посипаючи горовою сіллю, посіченою кропивою і товченим диким часником, присмачуючи чаркою фруктової горілки.
