Цю книгу я вперше взяв до рук році так у дев’яносто сьомому чи дев’яносто восьмому – через два-три роки після свого повернення з Москви, де прожив шістнадцять літ. Тоді мене ще цікавили погляди інших людей, українців, на той мегаполіс. Я прочитав може з чверть книги й покинув, бо, по-перше, не звик до матюччя в художніх текстах – вони мене просто вбивали, а по-друге, я абсолютно не поділяв бачення автором Москви року 1991-го. Чому?
Автор локалізує початок своєї історії вулицями Яблочкова та Фонвізіна і автобусом №18, а я на початку 91-го року на сусідній з ними вулиці Гончарова, буд. 19А, вельми діяльно займався розвоєм щойно створеної власної рекламної агенції. Ми цілком могли їздити з паном Андруховичем в одному автобусі вказаного маршруту, чи в одному вагоні метро (чого, правда, не можу сказати про арбатську закусочну, котра ще раніше була звичайною кондитерською і мене не цікавила, хоча то були добре знані мною місця ще з року 1976-го). А згадувані автором жахливі в’єтнамці в той час узагалі правдами й неправдами окупували гуртожиток факультету АВТ інституту інженерів залізничного транспорту, – мого Alma mater, – і всі ці 
локації (за винятком арбатської закусочної) розташовувалось на площі максимум в один квадратний кілометр, а можливо навіть на вполовину меншій: з часом масштаби в пам’яті стерлися; в будь-якому разі це лише малесенький прямокутничок на мапі велетенської імперської столиці.
Правда, пивний заклад на Фонвізіна, як і будь-який інший з незліченної їх кількості по Москві, називався не пивбаром, як у Андруховича, а «пивним павільйоном» – на всю тодішню дванадцятимільйонну столицю імперії був лише один-єдиний пивний бар – «Саяни» у кварталі від згаданої вже «закусочної» на Арбаті й ходили туди здебільшого іноземці та грьобані «аристократи», бо який сенс пити найдемократичніше у світі пійло – хоч Останкінського пивзаводу, хоч Черкізовського – деінде, окрім тих павільйонів?
Одним словом, це, бачу, таки спонукає мене до розповіді про московські пивні павільйони першої половини восьмидесятих років, про специфічну їх атмосферу. Усе це я пишу до того, що на момент прочитання добре знав і описані в експозиції повісті місця, і саму тамтешню тодішню атмосферу, а тому й не погодився з її апокаліптичним авторським баченням.
Ні, зрозумійте мене правильно, я вірю, що автор описав у тій експозиції дійсно те, що бачив (за винятком вибуху гранати – про таке я щось не чув, хоча це була би аж надто резонансна подія), але він спресував у один травневий день, навіть у пів дня, бачене ним за два роки – ось у чому річ, а я чверть століття назад ще не був спроможний сприймати гротеск без анонсованого попередження. Тому чортихнувся й книжку віддав назад до бібліотеки.
А це ось днями з глибин інтернету сама виплила на мене аудіокнига з начиткою молодого Ю. Андруховича і я наважився, дослухав запис до кінця. Сам був здивований результатом: я побачив твір цілісним по стилю й суті, глибоким і навіть пророчим – ото так!
Повість певним чином автобіографічна. Автор веде розповідь від першої особи, такого собі «Отто фон Ф.» – молодого українського літератора, що закінчує своє дворічне студіювання в Московському Літінституті: все, як у реальному житті самого Андруховича. Отто до своїх однокурсників – росіян, узбеків, євреїв і осіб плутаного етнічного походження ставиться зневажливо-скептично, як до п’яничок, а не майбутніх геніїв пера й інженерів людських душ, хоча сам в цьому сенсі нічим від них не відрізняється – навіть у згадках про власне минуле в Україні. Одразу видно – постмодерніст дозріває.
І ото одного травневого, можна сказати ранку, троє таких друзів витягають Отто в пивний павільйон на Фонвізіна, де починаються щедрі вливання всілякого пійла на тлі гротескових описів павільйонного життя-буття москвичів та гостей столиці. Проте в Отто на меті ще купа житейських планів і він, добряче вже накачавшись, із завбачливо прихопленою заздалегідь чималою сумкою рушає до магазину «Дитячий світ» – того самого, що по сусідству з кам’яним монстром КДБ і кам’яною ж постаттю Фелікса, теж монстра, проте покійного.
В туалеті «Дитячого світу» в Отто фон Ф. злодій краде гаманець із грішми на подарунки та авіаквитком додому. Отто женеться за ним, потрапляє в підвал магазину, а потім несподівано опиняється в підземеллях урядового метро (воно дійсно існує, це факт) і десь тут, ще в підвалі чи вже у підземеллях, реальність непомітно для читача підміняється сюром, містифікацією: велетенські щури, спецназ по їх знищенню, арешт, ув’язнення, майбутня страта – події схожі на хворобливо-п’яне марення героя, вони змінюються, наче в калейдоскопі, все більше нагнітаючи ситуацію безвиході, а тоді Отто все ж утікає і потрапляє на закрите засідання комуністичних, і не тільки, мерців – він мовби Данте опускається в пекло комуністичної ідеї в російському виконанні.
Це кульмінація.
Доповідач у панчосі на обличчі (звідки він тоді знав, що владу в Росії отримає криміналітет?) пропонує аудиторії план розвитку подій заради збереження імперії або хоча би її видимості.
« … — Мусимо визнати, що ми на порозі катастрофи. Повторюю: на порозі. Чи маємо шанси для її відвернення? Чи можна ще врятувати нашу велику спадщину? Скільки для цього треба зусиль, вогню, крові, металу? Ось те коло питань, що всіх нас не в жарт пече. Минулися ті повільні часи, коли ми могли дозволити собі відступи, пом’якшення, амністії, розпруження, розрідження. Нині альтернатив не маємо. Тобто ще маємо, але це вже остання з можливих альтернатив; бути чи не бути. Бути Великій Державі чи не бути. Розвалюється фактично все. Тріщать по швах святині і танки. Армія вже не здатна виконувати накази пращурів: вона симулює…
… Слід розтяти це хворе тіло ізсередини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум — це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає — до насильства, обманів і хабарів. Ми завжди готові стати на захист тамтешнього російськомовного населення…
… На чолі новоспечених, пардон, незалежних урядів виникнуть апробовані нами і нами ж призначені виконавці. Хаос породжуватиме хаос… Велика ентропійна хвиля, що розірвала Велику Імперію, рознесе вщент і незалежні, перепрошую, державки. Усе це виглядатиме надто карикатурно, ці призначені нами президенти ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти… Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ці голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось — наша програма дій».
Нагадаю: написано це 31 рік тому, тридцятиоднорічним літератором-початківцем. Буквально ще рік назад багато хто з наших діючих нині політиків нічого з процитованого вище просто не розуміли, як не розуміли і майже всі їх попередники, як не розуміла більшість українців. І як ще й досі не розуміє, і довго ще не зрозуміє досить значний відсоток нашого населення.
Перечитайте «Московіаду» Юрія Андруховича – ви багато чого нового відкриєте для себе заново. Прочитайте, коли не читали – матимете насолоду відчути свіжість у словах і думках, покладених автором на папір ще три десятиліття тому.
Чим усе закінчується?
Сподіваюся, читач, фігурально кажучи, виблює разом із Отто фон Ф. всі сім шарів випитої за попереднє життя отрути російсько-радянської пропаганди, а потім, набравшись рішучості, розіб’є напхані тирсою опудала тих символів, що заступали й викривляли нашу колективну та індивідуальну свідомість і з гаслом «Геть від Москви!» подасться додому, на Захід. Це і є головна ідея повісті. У хворобі, в пригніченому настрої, коли не літаком, так «зайцем» на третій полиці сорок першого потяга «Москва-Київ» – як завгодно, аби лиш геть від Москви: як, власне, і вчиняє герой Юрія Андруховича.
Утім у всій цій історії з «Московіадою» є один цікавий нюанс. Виявляється, десь за рік до її появи Юрій Андрухович переклав з польської на українську повість «Малий Апокаліпсис» Тадеуша Конвіцького, написану в кінці семидесятих, коли поляки тільки починали свою боротьбу за незалежність. І це стало приводом для Оксани Забужко заявити, що «в «Московіаді» маємо, властиво, «Малий Апокаліпсис», на малоросійський лад перелицьований», бо вона, перечитавши та порівнявши обидва тексти, побачила, буцімто «Андрухович транспонує, або ж «трансплантує», в українські реалії не лише сюжет, транспонуються й композиційні прийоми (катаклізм у ресторані «Парадиз», що він же «бар на Фонвізіна», перехід підземеллям до потаємної зали «кремлівського ланчу»), і навіть персонажі».
Але, що дивно мені, Оксана Забужко не розгледіла в тексті Андруховича прямого політичного пророцтва, одне лише намагання української інтелігенції знайти «світоглядну дистанцію по відношенню до Росії», яка би «безповоротно скасовувала владність» російської культури – й тільки! Хоча, з іншого боку, «за що ж ми воюємо, як не за культуру?» – сказав колись Вінстон Черчілль.
Володимир Ворона
Pingback: «Московіада» і московські пивні павільйони – Хвиля Десни