… Я тоді працював заступником редактора чернігівської молодіжної газети «Комсомольський гарт» і мій редактор, щойно відгулявши відпустку, «повний сили та одваги», як казав Павло Тичина, взявся до роботи, а мені порадив аж на три дні поїхати у відрядження, тобто… відпочити: «Адресу вибирай сам, теми матеріалів теж вибери, не забудь узяти відрядження на водія та фотокора…».
Ми з нашим фотокором Валерієм Інютіним знали, куди їхати: до його товариша Олександра Боровика, у глибинку — в село Свердловку на Коропщині. Там такі малолюдні привілля над Десною, поруч знаменита «Мезинська Швейцарія»! Та й колгосп кращий на Чернігівщині: його голова Боровик уже тоді мав звання Героя Соціалістичної Праці, до якого згодом додасться звання Героя України. З собою «прихопили» і письменника Станіслава Реп’яха, який завершував книжку про Олександра Григоровича.
Два дні провели ніби на курорті.
Станіслав Реп’ях майже весь час сидів в окремому номері готелю, дописуючи черговий розділ зі свіжими враженнями про вечірні розмови зі своїм героєм. У тому ж готелі зранку, апетитно поснідавши, занурювався в читання безкінечних детективів водій нашої «Волги» Петро Тризна — ми тільки на три години з’їздили в сусідній Мезин, де відвідали археологічний музей та я зустрівся з одним тамтешнім фронтовиком (обійстя його на кручі над самісіньким музеєм), про якого потім написав нарис і для своєї газети, і для республіканської «Радянської України».
Ми ж з Інютіним гайда на Десну: купатися, ловити раків; також фотографували пором і підводи з сіном на ньому (цей фоторепортаж надрукували і республіканські видання), лазили по кручах…
Третього ж дня під обід задощило, і ми почали збиратися додому.
Але, власне, додому їхати з чарівної Коропщини не хотілося, і ми спершу повернули в лісове село Рихли, де на околиці поблукали поміж руїнами колишнього знаменитого монастиря, потім подалися на Короп, де Валерій мав передати якісь фотознімки до музею Миколи Кибальчича, а заодно зустрітися з Нікітіним.
Отож Інютін поспішив до музею, а Василя Нікітіна, редактора «Нових горизонтів», ми застали у своєму кабінеті. Фотокореспондент Володимир Доценко і увічнив нас на оцьому унікальному знімку: посередині Станіслав Реп’ях, ліворуч Нікітін, праворуч я, праві руки одна на одну ми поскладали на товстезний том енциклопедії «Чернігівська область». Про що ми тоді говорили, точніше, що казав Василь — уже не пам’ятаю…
Десь через тиждень Нікітін приїхав на якусь нараду до області і вручив мені фотознімок, а на звороті написав:
«Поліська трійця»: Станіслав Реп’ях.
Що росами деснянськими пропах;
Володя, заГАРТований Сапон,
Що поетичну ниву жне серпом;
Периферійний їх читач Василь,
Скупий на хліб і не скупий на сіль.
І поставив дату — 21 серпня 1985 року.
«Скупий на хліб і не скупий на сіль» — у цьому вся сутність таланту цього самобутнього поета: і доброта, і ніжність, і водночас народний гумор із присмаком інтелігентної іронії. Таких віршів-експромтів мені ніколи ще не присвячували…
Володимир Сапон
