Під гуркіт рашистської канонади дочитую ваговитий рукопис двокнижжя про Буковинський край 40-80 років ХХ століття Миколи Тимошика — відомого огієнкознавця, просвітянина. Своєрідний дотик до твоєї душевної автентичності, ідентичності, первинності, зачепивши потаємне, задавнене, зболене. Обидві книги до людей ще «не вийшли». Однак про них необхідно «дещо» сказати вже зараз. Як і про кожну вартісну Книгу, оскільки людство (за Цвейгом), щоби вберегти себе, вижити й розвиватися, то нічого достойнішого, аніж Колесо і Книга, так і не придумало за всі свої часи.
На цей раз цей непогамований дослідник з Ніжинщини (Чернігівщина), нині киянин, «взявся» за непросте завдання – відчути крізь історичну музу мелодику протилежної, але такої ж соборної й близької йому Буковини. Написавши, передати іншим. Як спомин, національну пам’ять, драматичний урок. Розумію наскільки для всіх це є недосяжно верховинним. Але віддаймо професору Тимошику належне за те, що одержимо занурився в цю непізнанну, болючу й майже епічну тему – збагнути Буковину. Не звикати. Адже вдалося автору впродовж останніх років видати «на гора» понад двадцять унікальних томів, присвячених визначному національному Будителю – Івану Огієнку.
Його дослідження переплетене всіма барвами людського – добром і злом, падінням і злетом, безпробудною темрявою і обнадійливим світлом… А над цим витає все таки високість – магія культури Народу, музика і пісні Володимира Івасюка, Левка Дутківського, інших велетів Духу, що нібито відійшли, залишившись неперевершеними. Як скарб для сущих і ненарожденних.
Так розпорядилася доля, що Микола Тимошик повернувся до свого витоку, майже первинного джерела, що напувало своїми живильними щедротами його професійний і громадянський зріст. Цим началом у значній мірі слугувала йому Буковина, куди він навідався в кінці 70-их минулого століття з іншого українського краю — Чернігівщини, розпочинаючи тривалу ходу на крутовертях журналістських стежин.
Хоча стверджувати не варто, що він життєтворив лише в цій знаковій для всіх часів публічній ніші, оскільки широкий ареал його діяльності як українського науковця, дослідника, визнаного огієнкознавця, викладача-педагога, талановитого публіциста, літературного критика, творця й видавця унікальних багатотомових 
доробок україністики є не менш значущим, аніж його лише журналістський дар. Тому й дослідницька тематика професора Тимошика щодо багатьох незайманих сторінок еволюції журналістики буковинського краю опирається на багатовимірність його творчих задатків та усталену світоглядну україноцентричність, сформовану на різнобарвному полі дійств.
Отож, написання ним двокнижжя (Книга 1: Змосковлення Буковини (1940-1980); Книга 2: Журналістика Буковини тоталітарної доби (40-80 роки ХХ ст.) на основі документів чернівецьких архівів та матеріалів преси засвідчує про сутнісну міждисциплінарність цієї нетривіальної й суспільно затребуваної роботи. Саме її зміст, структура, підходи до оцінок і висвітлення подій, персоналій, фактів та культурно-історична, етична, політична, світоглядна зорієнтованість автора об’єктивувати суспільні реальності окреслюють ті якісні характеристики автора, що уможливлюють пошук істини, історичної правди.
Однак недостатньо розмірковувати та стверджувати, що Микола Тимошик зрощувався передусім ментально, світочуттєво здебільшого тільки завдяки професійному цеху, Очевидно варто згадати, коли мовиться про становлення його як особистості, про ідею, пропаговану колись видатним філософом і педагогом Д.Локком, який запевняв, що людина народжується на чистій дошці, а на 9/10 вона формується такою в наслідок впливу двох чинників – виховника та середовища.
А тому й бажано оцінювати представлений доробок за Шевченком, торкаючись того життєвого аспекту автора, який полегшить нам розуміння, а «Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти». Бо на видноколі пізнання є те, що науковець, професор, просвітник, член Національних спілок журналістів і письменників України, народжений в ніжинській Данині, що на Чернігівщині, в селянській родині, як кажуть поети «під бідною стріхою в українському селі», дід якого в свій час був репресований та висланий на Соловки, а батько з Другої світової повернувся інвалідом першої групи.
Отож, його світоглядний образ, історія роду, мислиневе, особливо чуттєво-ментальне сприйняття українського світу природно вплетені в загальнонаціональний вінок долі, прагнень до волі і непогамовної народної віри в кращу будучину. Оця суголосність погляду на минуле і майбутнє, неприкрите вболівання за українську справу, нерозривність власного «Я» і народного світобачення щодо національного, духовного, політичного визволення українства з лабет російського рашизму є визначальним маркером його громадської, науково-дослідницької й етичної поведінкової норми.
А ще слід виокремити одну досить важливу особистісну якість автора, яка суттєво вплинула на процеси пошуку, визначила пріоритетні аспекти дослідження, сформували оціночну парадигму періоду «радянщини» 40-80 років ХХ століття на Буковині. Це — громадянська «мужність». Вона міститься в судженнях, оцінках, роздумах, висновках Миколи Тимошика щодо надзвичай складної, тривожної й водночас обнадійливої історичної епохи, в якій жив і творив. А ще, аналізуючи дібрані ним архівні документи, газетні та журнальні матеріали, можна знайти відчутно помітний слід та наголос на головному – українськість, що є для нього головним життєствердним принципом буття, перспектив та будучини Нації і Держави. Одержимий саме цією ідеєю, він не шукає «допомоги» в підтримці своїх суб’єктивних суджень та цінувань так званої «компактної більшості», зважаючи, що далеко не завжди з нею правда. Часто йому слугує той Ібсенівський імперативний постулат, що «більшість ніколи не має рації на своїм боці… Се є одна з тих брехень, проти яких мусить повстати кожна вільна, думаюча людина».
Ось саме ця риса індивідуальної громадянської позиції, яка інколи ставить (справедливо) під сумнів майже аксіоматичне правило «Vox pópuli vox Déi», спонукає «говорити правдою», критично сприймати стан речей, незважаючи на домінантність суспільної думки. Особливо ця позакомпромісність спостерігається щодо обґрунтувань та описів реалій тоталітарних, деспотичних режимів. Автор на багатьох прикладах охарактеризовує ситуацію, коли творилися зло й облуда, опираючись на голос абсолютної більшості населення Буковини, тим паче підсиленого насильницько ідеологічною позицією номенклатурних «передніх» рядів.
Очевидно, що досліджуючи проблему творення культу особи сталіна в буковинському краї, руйнівних процесів змосковлення ментальності його мешканців, примусового читання та вивчення головних праць деспотичного правителя, Микола Тимошик актуалізовував і осучаснював цю болісну тему, прив’язуючи її до всіх часів, зокрема й сьогодення. Як творчий педагог, університетський професор, аналізуючи, наприклад, «Інформацію про вивчення доповіді та наказу товариша сталіна про 27-му річницю великої жовтневої соціалістичної революції по Чернівецькій області», (до чого були задіяні 408 агітколективів, 4873 агітаторів восени 1944 року), він ставив перед собою не завдання простого відтворення цієї авторитарно-стандартної для України події, а більш важливішу місію, спрямовану передусім в бік виховання сучасної української нації. Бо основним є для нього не репродукція явища, а те якою виросте українська молодь, громадяни держави, які загальнолюдські й національні цінності стануть для них затребувані, чи зможуть критично мислити й обстоювати свою думку, проявляти нетерпимість до сваволі, деспотії, упокорення, чужинських зайд.
А тому й аксіоматично доводить, як справжній педагог-дослідник істини, що «Слово великому сталіну від українського народу», «учителю мудрому, нашому другу незмінному, нашому батьку великому», ставши тривалою ключовою пропагандистською акцією, під якою майже одномоментно поставили свої підписи 9 мільйонів 316 тисяч 973 громадян України, насправді зовсім не була тією цінністю, якою «жив» народ. Навіть незважаючи на те, що повсюди озвучувалися заклинання авторитетних, найтитулованіших лавреатів сталінської, згодом ленінської та Шевченківської премій, творців цього неправдивого «Слова…»: Миколи Бажана, Степана Крижанівського, Тереня Масенка, Миколи Нагнибіди, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Михайла Стельмаха, Миколи Терещенка, Павла Тичини, Миколи Шеремета…
Так, це є саме той випадок, коли сформована штучно «більшість» не відображала ні істину, ні суспільного та національного інтересів. Тому автор і «надає» шанс для вдумливого читача цього запропонованого творчого доробку усвідомити актуалітети подібних багаточисельних історичних фактів, які в різних ракурсах повторювалися пізніше, вже в період Незалежності України. Адже, на жаль, дух цих незвичних раритетів тієї давнішньої доби продовжує скніти й досі.
Мабуть чимало знайдених й опрацьованих дослідником архівних матеріалів є значимими не лише тому, що вперше введені в науковий обіг та суспільний простір, але й тому, олюднюючись «тимошикобаченням», містять в собі значно підсилений пізнавально-виховний потенціал, коли кожна теза й антитеза стали «впливовими» на людину, громадянина, українця.
Добре, що ці книги не спрямовані на те, щоби лише репрезентувати хронологічно, фактологічно об’ємний масив новітніх, здебільшого архівних матеріалів. А подіям, людям, документам даються авторські обґрунтування, висновки, судження, оцінки, позбавляючи шансу залишати архівні рудименти на рівні «недоторканості», унеможливлюючи їх розгляд крізь призму панівного (фальшивого) тоді в літературі й мистецтві принципу соціалістичного реалізму. Тому Тимошикова праця є добротною тим, що він доклав чимало своїх аналітичних напрацювань, щоби правдиво висвітлити: створені комуністичною владою і хтиві картинки єдності партії з народом у питаннях хлібозаготівель з їх червоними обозами та портретами вождів; і жорстокі репресії, розстріли, злочинні діяння енкаведистів; і боротьбу ОУН-УПА з московськими окупантами, згадуючи водночас неповторний кількатомний проєкт совісного дослідника, колишнього зв’язкового ОУН-УПА за кличкою «Бук-Смерека» М. Джуряка; і брехливе «Звернення до населення західних областей України» (27 листопада 1944р.) офіційних осіб радянської України Гречухи, Хрущова, Коротченка.
Саме такі акценти є значимими в контексті розуміння тодішньої колоніальної політики радянського режиму, оскільки ЦК КП(б)У прямо означив чернівецьким журналістам цинічний орієнтир: «Важливіше завдання газети – викривати звірячу фашистську людиноненависницьку ідеологію українсько-німецьких націоналістів – цих наймитів фашизму, зліших ворогів українського народу. Газета повинна повсякденно кріпити сталінську дружбу народів СРСР – джерело сили і могутності нашої Батьківщини».
Для цього імперського проєкту знекорінення і обмосковлення жителів краю використовувалися всі ймовірні ресурси інформаційного, культурно-освітнього, пропагандистського характеру. Реалізація змісту, ідеологічного напряму діяльності влади по зросійщеню й радянізації населення здійснювалася через кіно, театр, філармонічну діяльність. Розширення асортименту кінофільмів відбувалося (як правило) завдяки продукції російських студій. Так, уже на кінець 1940 року на Буковину було завезено кінострічки з «мосфільму»: «суворов», «Бесприданница», «Сибиряки», «Дубровский», «чапаев», «ленин в 1918 году», «Степан Разин», «Истребители», «Трактористы», «Балтейцы», демонструючи їх по чотири рази в день. А новоствореному Буковинському народному хору запропонували обов’язкові російські твори: «Кантата о сталине» композитора Александрова на слова Іванюшкіна, «Марш советской молодежи» Тулікова на слова Долматовського. У форматі брошур, листівок друкувалися багатотисячними тиражами накази сталіна; доповіді хрущова; матеріали про дружбу з «великим російським народом» та «втілення ідей «великого жовтня» на Буковині». Замість книг європейських авторів – киргизька, таджицька, вірменська та інші літератури, упокорені москвою.
Безумовно, що головною метою такої політики було витолочення національної пам’яті. Для цього вже на початках «визволення» Буковини розпочалася масована кампанія перегляду топонімічних назв та «перейменування вулиць». Одразу ж змінилося ймення 127 населених пунктів. Суспільний простір ставав позанаціональним, а наймасовіший сегмент (газетна справа) вибудовувався, як зазначив автор двокнижжя, на суто більшовицьких підходах.
Професор Тимошик, проаналізувавши провідні газети краю за цей період, дійшов висновку, що для працівників пера нової партійно-радянської преси хрестоматійними ставали положення класиків марксизму-ленінізму, боротьба з українським буржуазним націоналізмом, «дружба» з великим російським народом та пропаганда комуністичних ідей та ідеалів. Тому масовість тиражування для «оболванювання» стає стратегією влади «асвабадітєлєй». Уже 1940 року газета «Радянська Буковина» мала тираж для цієї злоякісної «місії» у кількості 30 тисяч примірників. А «Молодий буковинець» відповідно партійних директив щодо молодіжної політики, починаючи з 60-років, отримував такі ж імперативні доручення боротися передусім «з румунським та українським буржуазним націоналізмом, розвінчуючи капіталістичний спосіб життя і розбійницьку суть імперіалізму». Не дивно, що й самі назви, структурна підпорядкованість, зокрема й районної преси Буковини, мали суто комуністичні обриси: «Радянське Життя», «Радянське Село», «Ленінським Шляхом», «Червона Зірка», «Радянська Верховина», «Прапор Перемоги», «Будівник Комунізму», «Радянські Карпати».
З прикрістю говорить автор і про речі, які впродовж десятиліть не обговорювалися, не висвітлювалися в суспільному просторі. Адже ЗМІ були наділені «правом» не тільки прославляти революційних вождів (чит. московських катів) на кшталт лєніних-сталіних, молотових, ворошилових та хрущово-брєжнєвих, але ще й толерувати буковинців до вихованих на «русському маті» бездумних солдафонів, партократів, невиправних безбожників, затятих носіїв ментальності ординців-загарбників, нетерпимців до мов, культур, традицій інших народів і національностей, до творців міфічних гімнів про тих, «кто бил нікем, а станєт всєм».
Слід віддати належне досліднику за його здатність аналізувати в синтезі складну й розмаїту матрицю культурно-історичних, національних, політичних, соціальних, психо-ментальних проблем, намагаючись не відходити від свого головного етичного принципу – науково, справедливо й неупереджено тлумачити факти, події, суспільні течії, особливо діяння людей, історичних персоналій. Професійне стремління розібратися у великому й малому, наблизитися до істинності через сковородинське правило — зробити «невидиме видимим», не покидало його як у часи спалахуючих радостей, так і в пору душевного болю.
Тому навіть у безпросвітних періодах тоталітарної руїни Тимошик відшукував(є) ті світлі сторінки людського єства, що утримували в народному середовищі моральність, гідність, патріотичність у ставленні до свого Роду, рідної землі, України. Не без захоплення автор оперує тими архівними документами, в яких проявляються високі чесноти й благородні вчинки журналістів, письменників, простих буковинських трудівників і навіть окремих номенлатурників, що в умовах існування репресивної радянщини зберігали людяність, повагу до національної пам’яті, не забуваючи чиїх батьків вони діти. Недарма в цьому творчому доробку можна знайти славні сторінки жертовного чину тих, хто зумів у надскладних умовах оберігати свободолюбові ідеали безкомпромісного Будителя Нації – Юрія Федьковича, майже неприховано декларувати його болі і тривоги за вчинені українцям московитські кривди, висвітлюючи зневагу Поета до всього московського та повну несприйнятість ним москвофільських ідей на Галичині й Буковині.
Справді, за тих обставин пропагувати, наприклад, його ідеї з вірша «Вже двадцять рік…», чи навіть окремі фрази із Федьковичевої публіцистики, науково-популярних статей та листів (Щоб не було пізно: Голос з-посеред руського народу), коли осуджується завойовник України цар-петро, реалізуючи імперську політику: з москви до Дніпра, з Дніпра до Вісли, з Вісли до Карпат, звідти до Дунаю, а від Дунаю до Босфору. Такі думки й почуття Буковинського соловія надзвичайно сильно й тоді збуджували суспільний протест, спрямований проти колонізаторської політики зросійщення. Бо як інакше можна сприймати такі собі «мирні» вислови Просвітника Федьковича: «Мова наших учнів повинна бути народною, без русизмів»; «Бібліотеки не повинні поширювати серед нашого населення москвофільські ідеї»…
З такою ж великою шанобою і повагою описуються на основі документальних матеріалів й ті славні діяння буковинської журналістики, представники якої свято оберігали й висвітлювали значущі сторінки в історії Буковинського краю, України. Передусім мова йде про вересневий 1970 рік на Театральній площі Чернівців, коли в прямому ефірі прозвучала прем’єра пісні «Червона рута» Володимира Івасюка; про створені програми чернівецької телестудії, пов’язані з вижницькою «Смерічкою», якою керував незабутній Левко Дутківський ; про становлення мистецького гурту «Червона Рута» і його солістки Софії Ротару; про відомих і великих Українців: І. Миколайчука, Д.Гнатюка, В.Зінкевича, Н.Яремчука, П.Дворського та багатьох інших.
Відчутно, що тема національно-культурного розвитку Буковини стала в дослідженні домінуючою. Тому природно, що Микола Тимошик значну увагу приділяє пошуку тих архівних раритетів, що висвітлюють творчі потуги, надбання мистецьких, наукових, письменницьких середовищ. Одним з таких є літературний альманах «Радянська Буковина». Дивовижний часопис, який і досі залишається непрочитаною сторінкою для фахівців: філологів, істориків, політологів, журналістів, культурологів, музейників. Хоча він, насправді, став місцем творчого хрещення й подальшого відточування пера для багатьох письменників, журналістів, учених Буковини (В. Бабляка, М. Ткача, С.Будного, М.Івасюка, С.Снігура, Г.Мізюна, О. Крицевого, Х.Меламуда, Б.Мельничука, А.Добрянського, В.Косяченка, В.Лесина, О.Романця, А.Комарницького, Ф.Погребенника…). Адже вивчення та аналіз подібних збірників, документів спричиняє більш глибше розуміння особливостей культурних, суспільно-політичних процесів у краї, дає шанс усвідомити масштаби, загрози й небезпеки для збереження ідентичності передусім з боку російської пропаганди, політики знекорінення й русифікації, а також відчути всю трагіку народу, коли його інтелігенція виховується колоніальною владою. Тоді й правдивіше переосмислюється те сутнісне життєве кредо, коли впасти в борні з ворогом, поневолювачем не є ганьбою. Нею може стати, особливо для «передніх рядів», лише відмова від усякої боротьби та протесту. Саме ця поведінкова «норма» інтелігенції і є ознакою морального приниження та розкладу. Добре, що цей етичний водорозділ наскрізно пронизує дослідницький задум автора.
Варто погоджуватися з висновком пошукача, що введення в науково-просвітницьку орбіту первинної інформації про літературно-художні альманахи Буковини періоду 40-60 років ХХ ст. є хоч і запізнілою, але потрібною даниною перед історією буковинського краю, перед тими, хто її творив. При цьому автор коректно зважає та враховує в дослідженні те, що заслуговує більш уважного й прискіпливого вивчення на рівні часописів, газет, ЗМІ, які представляють інші (окрім українських) національні групи краю (румуни, молдовани, євреї).
Треба віддати належне Миколі Тимошику за його вибір вивчати одну із складних і суперечливих сторінок історії буковинської землі, того періоду, коли її населення знову (вкотре!) змушували прийняти чужі форми життя, коли новими зайдами нищилася національна енергія, рух до волі, духовної й політичної суверенності, правди й справедливості. Не будучи й не воліючи бути прокуратором історичної минувшини та безапеляційним оцінювачем чину й слова буковинських людностей та громад, автор таки зумів, до його честі, розставити ті реперні, розділові знаки етичного й політичного порядку, що сприяють ліпшому розумінню сутностей ядрового буковинського життя в часі і просторі буття. Дослідження дає немало відповідей на злободенне й вічне запитання – щоби знати куди прямувати, то слід зрозуміти звідки і з ким та з чим і куди йдемо.
А ще – запропоновані для суспільного загалу Тимошикові праці слугуватимуть сущим і ненарожденним, будучи одним із вірних орієнтирів для загальнонаціонального українського поступу, якому варто здолати, нарешті, найголовнішу перепону – страшну московську какофонію імперськості й насильства, перестаючи (остаточно!) бути українцем і москалем одночасно. «Чути себе українцями!» – клич, з яким перегукується ідея цього творчого доробку професора Миколи Тимошика. Ідея української Буковини, єдиної, соборної й вічно суверенної України!
Георгій Філіпчук
