Кілька днів тому завів розмову про «Московіаду» Юрія Андруховича. Сьогодні — моє бачення того, хто і як розпивав у тодішній Москві пиво… На початку 80-тих там стояло доволі багато невибагливо облаштованих споруд, так званих «пивних павільйонів»: практично всі вони працювали тільки теплої пори року. Як вже писав, у тодішній імперській столиці лише бар «Саяни» на Калінінському проспекті міг претендувати на звання пивного: лише там були сидячі місця, приглушене світло, а до пива подавали спеціальну закуску кількох сортів.
Туди ходили люди зі «зв’язками» та ще іноземці. Ні мене, ні моїх друзів те місце не вабило зовсім, бо ми вважали, що енергію й гроші лише на потрапляння в якийсь пивний бар значно доцільніше витратити на проникнення до популярного ресторану, а їх по Москві було доста, пиво ж радянського розливу на таку честь жодним чином не заслуговувало .
Тотальна більшість мешканців столиці та приїжджих пили пиво або вдома, або в готельних номерах, чи – теплої пори року – в пивних павільйонах: стоячи, за високими столиками, у вкрай демократичній атмосфері. Там можна було зустріти не лише робітників, чи приїжджих колгоспників, але й лікарів, науковців, військових, держслужбовців та навіть працівників партапарату найнижчої ланки, а поряд зо всіма цими достойниками трималися тихо та чемно «покидьки суспільства» – і я недаремно узяв цей вираз у лапки, винятково, аби лише підкреслити офіційне до них ставлення з боку держави: далеко не завжди об’єктивне, бо до них куди більше пасувало би визначення «відторгнені».
На маршруті від МІІТу до гуртожитку таких павільйонів було щонайменше чотири, але найбільш відвідуваними нашим товариством значились «Трефани», тобто павільйон на вулиці Трифонівській і павільйон біля метро «Ризька». Там ми не раз і викладачів своїх зустрічали – Мелашенкова Євгена Івановича, що читав нам «Опір матеріалів» та навіть самого Льва Матвійовича Масєєва, нашого одіозного математика, оспіваного в студентських піснях, про якого ходили цілі легенди.
Не скажу, що я був там завсідником. Це траплялося завжди компанією, під настрій і за гарної погоди – якого дідька пертися на ті протяги й холоднечу в дощ чи перші заморозки? Травень, червень і вересень – три місяці, коли можна було попити пива з комфортом. Відтак особисто я побував там разів зо двадцять, не більше. Але цього цілком достатньо, аби мати ґрунтовне враження про цей безперечно пласт, безперечно субкультури – радянської, особливої, навіть у чомусь феноменальної в суті своїй.
Московські пивні павільйони тих часів були чимось на зразок клубів або хоча би локальних майданчиків для прояву громадської думки: «Шумім, братєц, шумім…» – пам’ятаєте? Це був такий собі інформаційний андеґраунд, «Голос Москви» – за іронічною аналогією з «Голосом Америки» чи «Німецькою хвилею». Що нас приваблювало в тих забігайлівках? Ніколи не повірите: найбільше – цікаві співбесідники. Стоїмо, жлуктимо пиво, спостерігаємо, як поміж столиків пробирається якийсь брудний, неохайний «біч», тобто «бивший інтеллігєнтний чєловєк», – примітив, що компанія за сусіднім з нашим столом щойно покинула павільйон, а в кухлях лишилось недопите пиво – от і поспішає поживись на дурняк, доки прибиральниця не забрала посуд. Ми ж торочимо щось поміж собою, хтось на теорему Лагранжа скаржиться, котра слабо піддається його розумінню, гурт починає втолковувати йому, як уміє, ті ази «вишки», причому без особливого успіху, коли ж це раптом чуємо поряд шепелявий голос беззубого біча:
– Мой юний друг, мнє би ваші заботи: ето же елєментарная тєорєма, – і тут таки ясно й чітко, як-то кажуть, на пальцях, розтолковує її суть.
Ошелешені, ми не знаємо, що й сказати, а біч тим часом цікавиться:
– Із МІІТа нєбось? Кто вишку читаєт?
Навіть про пиво забули.
– Масєєв, доцент…
– Льова толковий мужик, – киває головою біч, – только ходу єму нє далі, как і мнє, да-а… Угостітє, рєбяткі.
Або слухаємо, як поряд з нами компанія з чотирьох добре налитих алкоголем людей починає раптом голосно та гарячково вести справжній науковий диспут не мало, не багато щодо шляхів подальшого розвитку людства, і якийсь неголений та давно нестрижений дід, раптом розпалившись, виголошує, мовби з академічної катедри, запальну промову:
– Двігатєль внутрєннєго сгоранія, мілостівиє государі, ето же полноє сумасшествіє, доложу я вам! Нам всєм скоро нєчєм будєт дишать! Только елєктрічєская енєргія, добитая от лучєвой енергії солнца да ейо бєспроводная пєрєдача на большиє расстоянія дадут зємной цивілізациї шанс на дальнєйшеє сущєствованіє!
І ми, підсміюючись, як над божевільним, тим не менше слухали, роззявивши рота, про винахідника Теслу, про якісь сонячні батареї.
– Сжигая нєфть, – майже патетично волає неголений оратор, – ми потенціальную енєргію Зємлі пєрєводім в кінєтічєскую с очень нізкім капеде; остача вибрасиваєтся прочь в відє тєпловой, разогрєвая атмосфєру. А солнєчная енєргія, как константа, уже есть тєпловая, поетому ейо пєрєвод в нужную нам кінєтіческую енєргію двіженія нє нєсьот планєтє нікакого врєда!
На початку восьмидесятих років двадцятого століття нам ті ідеї пропитого колишнього науковця здавались або фантастичними, або утопічними, вкрай смішними, хоча й дуже цікавими, пізнавальними, раз лишились в пам’яті на більш, як чотири подальших десятиліття.
Ми наслухались там житейських історій на добрий десяток сюжетів для шедевральних романів про злети й падіння людських талантів, про зради когось і себе, про любов та смерть – певно, і Шекспір не відмовився би описати ті новітні пристрасті людей з країни, де переміг соціалізм, правда, всі вони мали одне нещасливе закінчення – в московських пивних павільйонах. Але десь з осені восьмидесятого чи весни вісімдесят першого років на головне місце вийшла нова, зовсім неочікувана тема війни.
Саме в пивному павільйоні біля метро «Ризька» почули ми перші розповіді очевидців про Афганістан. Все, що знали доти про далеку війну, було офіційними повідомленнями з телевізора, радіо або газет, але те, що ми почали чути за кухлем пива від старлеїв та капітанів, які приїздили в Союз у відпустку чи на лікування, разюче різнилося змістом і суттю. Здається, першою була розповідь про те, як колона БМП потрапила на марші в засідку, машину командира роти, яка йшла головною, знищили першою, за нею підбили останню, рух на гірській дорозі спинився, піхота залягла і відстрілювалась, а душмани крили її вогнем згори і втрати росли щохвилини. Тоді якийсь юний лейтенант, командир взводу, взяв командування ротою на себе, вихопив з кобури свого Макарова і з криком «Ура-а!» підняв солдат в атаку, ведучи бійців на крутий схил у сорок п’ять градусів. Звісно, афганці роту винищили до ноги.
«Це не та війна, до якої нас готували, – розповідали офіцери напідпитку, – в горах нам важко воювати, там мало кисню, а духи до цього звичні. У них хлопець в чотирнадцять років уже воїн, він з карабіна стріляє на повнім скаку, з-під кінського черева, – як у кіно». І ми слухали про племена пуштунів, які кочують своїми родами по горах, переганяючи худобу та везучи пожитки, чоловіки всі мають зброю, а два бронетранспортери прикривають колону племені – один їде в голові, інший у хвості.
Час ішов, траплялись інші офіцери, видно було, що їм дуже хотілося виговоритись і змінювались дискурси їхніх розповідей, але не втомлювались дивуватися почутому ми – настільки, що подробиці врізались у пам’ять на все життя. Десантники потрапили в засідку і коли живим лишився тільки один, то сховався в невеличку печеру, почепив собі на груди тарілку протипіхотної міни МОН-100 і дочекавшись появи душманів, потягнув за дріт підривача. «Отримав звання Героя Радянського Союзу посмертно!» – хвалився нам зовсім ще юний лейтенант, а нам відверто дивно і трохи навіть страшно було чути про такий вчинок солдата десь у чужій землі, бо ми ще багато чого не знали.
Потім уже розповіли нам інші «афганці» як важко радянським солдатам в країні, традицій і звичаїв якої ніхто не знає. Заходить підрозділ у кишлак, місцевих чоловіків там немає, починають ходити по житлах, загравати до дівчат, вчиняють щось таке, що є смертельною образою для пуштунів чи таджиків, а вночі два душмани вирізають цілу роту. «Їх не розбереш, цих духів, – скаржився нам один офіцер. – Удень він з тобою торгує, мирний начебто, а вночі ріже «шураві», тобто, росіян, наче своїх баранів. Тоді ми почали діяти по-іншому: заходимо в кишлак і розстрілюємо всіх без розбору, бо знаємо, що коли не ми їх удень, то вони нас вночі. Ото тільки так і тримаємось».
Навіть в ті часм це було неприємно чути і ми подібне з цієї причини між собою не обговорювали, а якщо комусь і доводилось переповідати почуте від афганців, то подавалось воно, як та ложка дьогтю, що псує діжку меду і єдиним виправданням для нас була думка, що тут, мовляв, легко судити, а як воно там і як би ти сам повівся, коли б опинився в Афганістані, не знає ніхто.
Найбільш пізньою зо всіх почутих та найсильнішою емоційно була розповідь про те, як душмани вчиняли з деякими полоненими «шураві». Їде десь у горах радянська колона бронетехніки і раптом в головній машині помічають на дорозі щось незрозуміле. Спиняються, а там лежить на камінні під палючим сонцем живий людський обрубок: пуштуни, взявши котрогось із «шураві» в полон, помстилися в найстрашніший спосіб: відрізали руки-ноги, язик та викололи очі, перетворивши людину на рослину – неможливо навіть взнати хто є той чоловік. Це душмани називали «свинею» і довго готували полоненого до такого стану, ампутуючи кінцівки по черзі, так, щоб той не помер від утрати крові. Розповідали нам, що по радянських госпіталях таких людей-обрубків ставало дедалі більше. А йшов лише третій рік тієї війни.
Загалом чомусь за пивом про дрібне не розмовляли – все про світоглядне, визначальне, екзистенційне. Чого воно так – і сам не знаю. Ніяких тоді дріб’язкових тем, дурничок легковажних, тільки глобальні проблеми. Єдине, про що ми ніколи не розмовляли, так це про внутрішню політику; про зовнішню – так, час від часу і в основному зводилось усе до гонки озброєнь, протистояння збройних сил СРСР та США. Пам’ятаю, як хвалився Сашко Домарєв почутим, що в СРСР нібито є воднева бомба потужністю п’ятдесят мегатон, застосування якої дуже бояться американці, бо ніхто не знає до яких наслідків може призвести такий вибух.
Президентом США тоді вже був Рейган, у якого, за висловом одного радянського журналіста, «кругозір є не ширшим, ніж криси його ковбойського капелюха»; з ініціативи американського президента почалася програма переозброєння армії США, що отримала назву «зоряних воєн». Час від часу ми потрапляли на лекції міжнародних оглядачів, які, як нам здавалося, відкривали таємничу завісу над військовим паритетом двох держав-конкурентів – це створювало ілюзію причетності до державної таємниці, а відтак і обізнаності в державних справах, що додавало нам відчуття власної значущості та на певний час заповнювало собою лакуни нерозуміння того, що діється всередині країни, де ти живеш.
Скільки я себе пам’ятав, років з п’яти – це вже точно, стільки й чув, що в 1980-му році в країні настане комунізм і всього буде вдосталь. Час минав, по радіо, чи в газетах про це згадували все менше, а потім і взагалі забули. Але в програмі КПРС, яку ми вчили і в школі, і в технікумі, й, звісно, в інституті, ця істина в останній інстанції була записана чорним по білому. Я вже навчався на першому курсі МІІТу, коли настав означений термін, утім ніяким комунізмом і близько не пахло. Натомість по московських пивних павільйонах гуляла приповідка-парадокс: «В СРСР нема безробіття, проте ніхто не працює; ніхто не працює, але виробництво зростає; виробництво зростає, а магазини пусті; магазини пусті, втім вдома столи ламаються; столи ламаються, проте всі незадоволені; всі незадоволені, але голосують «за».
І анекдоти про Брєжнєва.
– Товаріщ Брєжнєв!
– Бєз церемоній, пожалуйста. Зовітє мєня просто – Ілліч.
Брєжнєв на художній виставці. Ходить повільно, картини розглядає, мовчить. Екскурсовод поряд. Нарешті генсек зупиняється біля «Царівни-лебідь», довго дивиться і нарешті з натугою каже:
– Хо-ро-шая кар-ті-на.
– Врубєль, Лєонід Ілліч, – пояснює екскурсовод.
– І нє-да-ра-га-я.
– Лєоніду Іллічу хотєлі прісвоіть званіє гєнєраліссімуса, но он із скромності отказался: «Я же его нє ви-га-ва-рю».
Пивні ожили навесні 1983-го, після приходу до влади Андропова і вперше тоді стали піднімати теми внутрішньої політики: всі ті справи проти Щолокова, Чурбанова, «хлопковоє дєло», справа директора Єлісєєвського гастроному Соколова – ото пристрасті тоді вирували: любителям пива по малій нужді ніколи було сходити, аж пританцьовували на місці, а все не йшли! І тоді з’явився про Брєжнєва новий анекдот: «ЦК КПСС, Політбюро і Совєт міністрів сообщают, что после тяжолой продолжитєльной болєзні, не приходя в сознаніє, вернулся к работє наш дарагой Леонід Ілліч Брєжнєв».
Я так гадаю, що ті радянські пивні павільйони стали в 70-80-ті роки, образно кажучи, кадебістським майданчиком для метеорологічних спостережень за політичною погодою в суспільстві. Подейкували знаючі люде, що КДБ сам же й вигадував та розповсюджував анекдоти про Брєжнєва. Павільйони стали тією діркою, через яку вилітала з перегрітих алкоголем голів пара людського невдоволення – завжди контрольовано.
Але з настанням весни 1984 року, по смерті Андропова, завсідники московських пивних павільйонів, захмелівши і не боячись уже нишпорок всесильного КДБ, самі вже на повну силу плодили чутки та розводили найсміливіші конспірологічні версії. На владі, доти величній, мов статуя бога, раптом почав тріскатись та лущитись левкас її сакральності, а з-під нього на загальний позір поставала груба неоковирна основа з людських слабкостей і недоліків – радянські можновладці, небожителі з’явилися перед своїми підлеглими щонайменше звичайними людьми.
Після тієї весни я вже по павільйонах пиво не пив: не було коли за роботою і нізким: друзі після закінчення інституту роз’їхались хто куди, а без гарної кумпанії то вже не пиво. Та й атмосфера в пивних змінилась, проте не настільки, щоб перетворитись на описане Юрієм Андруховичем. В 1991-му я час від часу проходив поруч павільйону на Фонвізіна: єдине, що зауважив зі змін – відсутність бокалів: страждальці дійсно стояли зі своїми півлітровими банками, та ще в’ялена риба з’явилась в небачених раніше кількостях, а отого всього, що автор написав – ні, не було, хіба що десь, іноді, як виняток.
Знаю точно: окрім появи в суспільстві такого явища, як рекет, інших крутих змін в житті пивних павільйонів ще не було – вони прийшли, як і скрізь у суспільстві, після путчу ГКЧП: отоді лише все почало тріщати, осипатись і руйнуватися прямо на очах.
Подивіться уважно на ці світлини 1983-го року; на жаль, фото зі мною кудись завіялось… Але чи побачите ви тут хоча би натяк на описані Андруховичем жахи «пивбару на Фонвізіна»?
Володимир Ворона
